Nebel Über Den Urnenfeldern - Nocte Obducta

Ich spüre nur den kalten Wind in meinen leeren Händen

Und greife vage in ein nebelschweres Nichts

…das Continuum rinnt mit dem Nebel durch die Finger

Einer Sanduhr gleich

Es formt der Dunst ein Meer, der Wald ein Bild des Hafens

Der lädt zu einer Überfahrt ins Land des ew’gen Schlafens

Es weiß das feuchte Gras um die, die hier begraben

Als Asche schwarz und alt wie das Gefieder toter Raben

Es teilt mein müder Schritt verwitterte Steinkreise

Die stumme Einsamkeit wispert vom Ende meiner Reise

Es lockt mich eine Stele, wartend zu verharren

Ich lausche Schweigen und dem Fluß, wo Totenkähne knarren

Es zieh’n am Horizont Familien schwarzer Schwäne

Lethes Wasser tauft das Holz der Ruder leerer Kähne

Es murmeln Erd' und Stein von dem, was sie genommen

Irgendwo ein Dryasstrauch — der Sommer wird nicht kommen

Es stürzt mein Leben wie das Bustum meiner Seele

Tiefer in die Nebel, die da wabern um die Stele

Es raunen Pithosgräber von den Kindestagen

Der Tag vergeht, die Kälte bleibt, den Frost ins Herz zu tragen

Es fällt verlor’ner Schnee, die Asche toter Winter

Auf gramvoll stumme Tumuli, die Hüter toter Kinder

Es schlägt ein kaltes Herz im Mond über den Feldern

Und totgebor’ne Wünsche wimmern schwächlich in den Wäldern

Я відчуваю лише холодний вітер у своїх порожніх руках

І тягнутися невиразно в туманне ніщо

...континуум проходить крізь пальці з туманом

Як пісочний годинник

Серпанок утворює море, ліс — образ гавані

Він запрошує вас на переправу в країну вічного сну

Мокра трава знає про тих, хто тут ховає

Попіл чорний і старий, як пір’я мертвих воронів

Мій втомлений крок розділяє обвітрені кам’яні кола

Німа самотність шепоче про кінець моєї подорожі

Стела заманює мене залишитися чекати

Слухаю тишу і річку, де скриплять баржі

На горизонті — сімейства чорних лебедів

Вода Лета хрестить дерево весл порожніх човнів

Земля і камінь дзюркотять про те, що взяли

Десь кущ дряси — літо не прийде

Воно скидає моє життя, як бюст моєї душі

Глибше в тумани, що витають навколо стели

Пітоські могили шумлять з дитинства

Минає день, залишається холод нести до серця мороз

Випадає втрачений сніг, попіл мертвої зими

До скорботних німих курганів, опікунів мертвих дітей

Холодне серце б’ється в місяці над полями

І мертвонароджені бажання слабо скиглить у лісі