Der Durst In Meinen Augen - Nocte Obducta

Oh, tiefe Nacht… wir, sechs dunkle Fürsten, die wir waren

Im Prunkgemach von schwerem Samt und blutig roten Farben

Das Licht der schweren Kandelaber brach sich zart in schwerem Wein

Benetze unsre Augen, die so hungrig mit dem Purpurschein

«Oh, schönes Kind… höre nur, der Tod ruft deinen Namen»

Der Mond sah bleich auf sie hinab, sie stand am eigenen Grabe

«Die Finsternis, sie ruft nach dir, wirst Du ihr wiederstehen?»

Mein Ruf erwürgt dein Tageslicht, du wirst es nie mehr sehen

Lächelnd sprach die Nacht und schuldig der Blasphemie

Des verlangens

Verfluchend die Enthaltsamkeit

Und ich sah in den kristallenen Spiegeln

Den Durst in meinen Augen

Besinnliche Momente in der Ahnenbildergalerie

Die staub’gen Reihen finsterer Gemälde halb verfault und klamm

Dennoch saß das Leben tief in ihren zeitbefall’nen Blicken

«Du bist auch ein Wolf, der trotzt der Liebe reißen muß das lamm»

Die Abbilder der längst verstorb’nen zogen mich in ihren Bann

Der Wein in meinem Blute hauchte ihnen wieder Leben ein

Sie wußten, was ich war, ihr Fluch quoll durstig noch in meinen Adern

Durst trieb mich nun einmal durchs Treppenhaus von Stein

Ich öffnete leiese die kunstvollen Türen

Die Schatten empfingen mich als einen der ihren

Den Tod in den Augen durch eisigen Regen

Schritt ich ihr, deren Ende besiegelt, entgegen

Mondlichtdurchsetzt war der Mitternachtsnebel und träumte von Tod und von Leben

Liebkoste in naßkalter, böser Umarmung ein Standbild von Nehmen und Geben

Jung war das Fleisch, dem dem Tod ich gegeben, ich hielt in den Armen den

sterbenden Schmerz

Noch immer vermochte ihr süßes Gesicht zu erwärmen mein stetig erkaltendes Herz

Und als ich mich all dieser Nächte entsann, da durchfuhr mich ein eisiger

Schauer

Der Nachgeschmack fremden Blutes, er barg stets ein schweres Armoa von Trauer

Doch aufrichtiger Dank und ein stummes Versprechen, ein dem Tod abgerungenes «Ja»

Lag jetzt wie ein Siegel erstarrender Hoffnung in ihrem schon leblosen Augenpaar

Es reflektierten die blicklosen Blicke

Den Durst in meinen Augen

О, глибока ніч... ми, шість темних лордів, якими ми були

У чудовій палаті важкого оксамиту і криваво-червоних кольорів

Світло важкого канделябра делікатно заломлювалося на важкому вині

Змочіть наші голодні очі фіолетовим сяйвом

«О, прекрасне дитино... слухай, смерть кличе твоє ім’я»

Блідий місяць дивився на неї зверху, вона стояла біля власної могили

— Тебе кличе темрява, чи будеш ти протистояти їй?

Моя репутація душить твоє денне світло, ти більше ніколи цього не побачиш

Усміхаючись говорив ніч і винуватим у богохульстві

бажання

Проклинання утримання

І я побачив у кришталевих дзеркалах

Спрага в моїх очах

Споглядальні моменти в картинній галереї предків

Запилені ряди зловісних картин напівгнилі й липкі

Тим не менш, життя глибоко сиділо в їхніх вражених часом поглядах

«Ти також вовк, який, незважаючи на любов, повинен рвати ягня»

Образи давно померлих зачарували мене

Вино в моїй крові вдихнуло в них життя

Вони знали, ким я є, їхнє прокляття все ще спрагло блукало в моїх жилах

Спрага загнала мене вниз по сходах Штайна

Я тихенько відчинив прикрашені двері

Тіні прийняли мене як свого

Смерть у твоїх очах від крижаного дощу

Я крокую до неї, кінець якої запечатаний

Опівнічний туман просявався місячним світлом і мріяв про життя і смерть

Пестив нерухоме зображення, як брати і віддавати в мокрі, холодні, злі обійми

Молода була плоть, якій я віддав смерть, я тримав у своїх обіймах

передсмертний біль

Її миле обличчя все ще могло зігріти моє невпинно холодне серце

І коли я згадував усі ті ночі, через мене пробігла крижана

душ

За присмаком чужої крові завжди таївся важкий Армоа смутку

Але щира подяка і мовчазна обіцянка, «так», вирване зі смерті

Тепер лежала, як печать застиглої надії, в її вже неживих очах

Це відбивало невидимі погляди

Спрага в моїх очах