Баллада о спасенном хлебе - Людмила Зыкина

Этим летом, землю не щадя,

Солнце жгло без ветра и дождя.

Лес горел, окутал дым луга,

И хлебов шумели берега.

Припев: Как живешь теперь ты без меня?

Помнишь, я не вышел из огня…

Нет дороже хлеба ничего,

Он из сердца растет моего.

Занимался над землею день,

И березой колыхалась тень,

Вдруг на полем взвился к небу смерч —

Подошла вплотную к хлебу смерть.

Обожгло и руки, и глаза.

И зерно, как черная слеза.

Я сражался яростно с огнем,

Был тот день моим последним днем.

Пахнет хлеб и солнцем, и землей,

И слезой, и ветром, и грозой.

Сколько в нем заботы и труда,

Сколько людям он несет добра!

Цього літа, землю не щадячи,

Сонце палило без вітру та дощу.

Ліс горів, огорнув дим луки,

І хлібів шуміли береги.

Приспів: Як живеш тепер ти без мене?

Пам'ятаєш, я не вийшов з вогню…

Ні дорожче за хліб нічого,

Він із серця росте мого.

Займався над землею день,

І березою коливалась тінь,

Раптом на полем злетів до неба смерч —

Підійшла впритул до хліба смерть.

Обпалило і руки, і очі.

І зерно, як чорна сльоза.

Я бився люто з вогнем,

Був той день моїм останнім днем.

Пахне хліб і сонцем, і землею,

І сльозою, і вітром, і грозою.

Скільки в нем турботи та труду,

Скільки людям він несе добра!