Pensées des morts - Georges Brassens

Voilà les feuilles sans sève

qui tombent sur le gazon

voilà le vent qui s'élève

et gémit dans le vallon

voilà l’errante hirondelle

qui rase du bout de l’aile

l’eau dormante des marais

voilà l’enfant des chaumières

qui glane sur les bruyères

le bois tombé des forêts

C’est la saison où tout tombe

aux coups redoublés des vents

un vent qui vient de la tombe

moissonne aussi les vivants

ils tombent alors par mille

comme la plume inutile

que l’aigle abandonne aux airs

lorsque des plumes nouvelles

viennent réchauffer ses ailes

à l’approche des hivers

C’est alors que ma paupière

vous vit palir et mourir

tendres fruits qu'à la lumière

dieu n’a pas laissé murir

quoique jeune sur la terre

je suis dejà solitaire

parmi ceux de ma saison

et quand je dis en moi-même

«où sont ceux que ton cœur aime?»

je regarde le gazon

C’est un ami de l’enfance

qu’aux jours sombres du malheur

nous preta la providence

pour appuyer notre cœur

il n’est plus: notre âme est veuve

il nous suit dans notre épreuve

et nous dit avec pitié

«Ami si ton âme est pleine

de ta joie ou de ta peine

qui portera la moitié?»

C’est une jeune fiancée

qui, le front ceint du bandeau

n’emporta qu’une pensée

de sa jeunesse au tombeau

Triste, hélas !

dans le ciel même

pour revoir celui qu’elle aime

elle revient sur ses pas

et lui dit: «ma tombe est verte!

sur cette terre déserte

qu’attends-tu?

je n’y suis pas!»

C’est l’ombre pâle d’un père

qui mourut en nous nommant

c’est une sœur, c’est un frère

qui nous devance un moment

tous ceux enfin dont la vie

un jour ou l’autre ravie,

enporte une part de nous

murmurent sous la pierre

«vous qui voyez la lumière

de nous vous souvenez vous?»

Voilà les feuilles sans sève

qui tombent sur le gazon

voilà le vent qui s'élève

et gémit dans le vallon

voilà l’errante hirondelle

qui rase du bout de l’aile

l’eau dormante des marais

voilà l’enfant des chaumières

qui glane sur les bruyères

le bois tombé des forêts

Ось листя без соку

падіння на траву

ось вітер, що піднімається

і стогне в долині

ось мандрівна ластівка

який голить кінчиком крила

тиха вода боліт

ось дитина котеджів

хто збирає на вересі

повалена деревина з лісу

Це сезон, коли все падає

до подвоєних подій вітрів

вітер, що йде з могили

також пожинають живі

потім вони падають на тисячу

як марне перо

що орел залишає в повітрі

коли нові пір'я

прийти зігріти йому крила

як наближається зима

Ось тоді моє повіка

бачив, як ти зникаєш і вмираєш

ніжні плоди тільки на світлі

Бог не дав йому загинути

хоч молодий на землі

Я вже самотній

серед тих мого сезону

і коли я кажу собі

«Де ті, які твоє серце любить?»

Я дивлюся на траву

Він друг дитинства

тільки в темні дні нещастя

позичив нам провидіння

щоб підтримати наші серця

його вже немає: наша душа овдовіла

він слідує за нами в нашому випробуванні

і каже нам із жалем

«Друже, якщо твоя душа сповнена

вашої радості чи вашого болю

хто винесе половину?»

Вона молода наречена

хто, чоло підперезаний пов'язкою

взяла лише одну думку

від молодості до могили

Сумно, на жаль!

в самому небі

щоб знову побачити того, кого вона любить

вона повторює свої кроки

і сказав йому: Могила моя зелена!

на цій пустельній землі

на що ти чекаєш?

Мене там немає!»

Він бліда тінь батька

хто помер, назвавши нас

він сестра, він брат

на деякий час попереду

нарешті всі ті, чиє життя

того чи іншого дня в захваті,

візьми частину нас

шепотіти під каменем

«Ви, що бачите світло

ти нас пам'ятаєш?"

Ось листя без соку

падіння на траву

ось вітер, що піднімається

і стогне в долині

ось мандрівна ластівка

який голить кінчиком крила

тиха вода боліт

ось дитина котеджів

хто збирає на вересі

повалена деревина з лісу