Пеленгатор - Дети лабиринта

Уходил вглубь себя все чаще,

Каждый раз пробираясь ближе —

По оврагам — к дремучей чаще,

Где блуждали Христос и Ницше.

Слышал их голоса невнятно,

И не мог разобрать ни слова…

Воздух лился туда-обратно,

Лес листвою шумел сурово.

Я пытался вскарабкаться к Богу

По стволу одного из деревьев.

Птицы мне преградили дорогу,

Свив препону из веток и перьев.

А затем, заклевали вовсе —

Счастья вестники, голуби мира.

Жизнь застыла в немом парадоксе

И глядела на труп мой уныло.

Я очнулся среди веселья,

Обезмолвленный этими снами.

Люди пили вино и ели

Что-то жирное жадными ртами.

Вдруг в свиные ужасные рыла

Превратились их сытые лица,

И в гримасах кривых застыли,

Будто ждали, что что-то случится…

Тут же кто-то внезапно сзади

Мне на шею петлю накинул!

Я успел разглядеть лишь пряди

Длинных черных волос… и сгинул.

По оврагам к той чаще дальней

Я поспешно опять пробрался.

Птицы будто меня узнали,

Стали в стаи большие слетаться.

Я в испуге быть вновь убитым —

Пал ничком на траву, рыдая.

Загудел ветер басом диким,

Дождь полил без конца и края.

«Ты боишься и плачешь напрасно,

Ничего в смерти нет дурного!»

—

Я услышал вдруг четко и ясно,

Обернулся и увидел слепого.

Он стоял, опершись на посох,

В небеса устремляя бельма.

В голове завертелись вопросы,

Но во рту было всё будто склеено.

Я мыча приподнялся.

Руками

Стал искать на своем лице губы.

Но их не было там… Рывками

Мое горло стянулось туго.

Наступило удушье и тело

Через миг прекратило движения.

Тишина в ушах загустела.

А в глазах застыли мгновения.

В тех мгновениях не было сути,

С виду несколько рваных картинок —

Птицы, лес, какие-то люди,

Дождь, гроза, слепой дряхлый инок…

За оврагами дремлет чаща,

Ветер носится без оглядки.

Ухожу вглубь себя все чаще,

И со Смертью играю в прятки.

(июнь 2009)

Ішов углиб себе все частіше,

Щоразу пробираючись ближче —

По ярах - до дрімучої частіше,

Де блукали Христос і Ніцше.

Чув їх голоси невиразно,

І не міг розібрати ні слова…

Повітря лилося туди-назад,

Ліс листям шумів суворо.

Я намагався видертися до Бога

По стовбуру одного з дерев.

Птахи мені перегородили дорогу,

Звивши перепону з гілок і пір'я.

А потім, заклювали зовсім —

Щастя вісники, голуби світу.

Життя завмерло в німому парадоксі

І дивилася на труп мій сумно.

Я опритомнів серед веселощів,

Знемовлений цими снами.

Люди пили вино і їли

Щось жирне жадібними ротами.

Раптом у свинячі жахливі рила

Перетворилися їхні ситі особи,

І в гримасах кривих застигли,

Наче чекали, що щось станеться.

Тут же хтось раптово ззаду

Мені на шию петлю накинув!

Я встиг розгледіти лише пасма

Довгого чорного волосся... і згинув.

По ярах до тієї частіше далекої

Я поспішно знову пробрався.

Птахи ніби мене впізнали,

Стали в зграї великі злітатися.

Я в переляку бути знову вбитим —

Впав ниць на траву, ридаючи.

Загув вітер басом диким,

Дощ полив без кінця і краю.

«Ти боїшся і плачеш даремно,

Нічого в смерті немає поганого!»

-

Я почув раптом чітко і ясно,

Обернувся і побачив сліпого.

Він стояв, спершись на палицю,

У небеса спрямовуючи більма.

У голові закрутилися питання,

Але в роті було ніби склеєно.

Ямича підвівся.

Руками

Став шукати на своєму обличчі губи.

Але их не було там... Ривками

Моє горло стягнулося туго.

Настала задуха і тіло

За мить припинило рухи.

Тиша у вухах загуснула.

А в очах застигли миті.

У тих миттєвостях не було суті,

З виду кілька рваних картинок

Птахи, ліс, якісь люди,

Дощ, гроза, сліпий старий інок.

За ярами дрімає хаща,

Вітер носиться без оглядки.

Іду вглиб себе все частіше,

І зі смертю граю в хованки.

(червень 2009)