Миг отчаяния - Дети лабиринта

Я прожил тысячу лет,

Прошел сквозь ясность и бред.

И всю мою вечность, куда б ни кинул я взор —

Видел таинственный свет,

Меня хранящий от бед,

Не оставлявший меня до сих пор…

Теперь моя жизнь коротка,

Не будет длиться века,

И при мысли об этом я смотрю на нее:

Вижу что совершил,

Помню тех, кого я любил,

Понимая, что все это было, но давно уж прошло…

Да!

Все давно уж прошло,

А я остался свой век доживать …

Да!

Мне теперь все равно

Где мне жить и где умирать…

Может это лишь души крик,

Живущей где-то во мне,

Получившей голос на миг,

И кричащей теперь в ночной тьме?

Дом мой сгорел дотла

И мне некуда больше идти.

Я один, словно в этом небе луна,

Я стою на обрыве скалы.

Хочется броситься вниз…

Тянет бездна меня…

Но это лишь ночи каприз,

Пришедший из белого дня…

Я прожил тысячу лет,

Прошел сквозь ясность и бред.

И всю мою вечность, куда б ни кинул я взор —

Видел таинственный свет,

Меня хранящий от бед,

Не оставлявший меня до сих пор…

Я прожив тисячу років,

Пройшов крізь ясність і марення.

І всю мою вічність, куди б не кинув я погляд

Бачив таємниче світло,

Мене що зберігає від бід,

Той, хто не залишав мене досі...

Тепер моє життя коротке,

Не триватиме століття,

І при думці про цьому я дивлюся на ні:

Бачу що здійснив,

Пам'ятаю тих, кого я любив,

Розуміючи, що все це було, але давно вже минуло…

Так!

Все давно вже минуло,

А я залишився свій вік доживати…

Так!

Мені все одно

Де мені жити і де вмирати…

Може це лише душі крик,

Той, хто живе десь у мені,

Отримала голос на миг,

І що кричить тепер у нічній пітьмі?

Дім мій згорів ущент

І мені нікуди більше йти.

Я один, ніби в цьому небі місяць,

Я стою на обриві скелі.

Хочеться кинутися вниз.

Тягне безодня мене ...

Але це лише ночі каприз,

Той, хто прийшов з білого дня...

Я прожив тисячу років,

Пройшов крізь ясність і марення.

І всю мою вічність, куди б не кинув я погляд

Бачив таємниче світло,

Мене що зберігає від бід,

Той, хто не залишав мене досі...