Дальше - Дельфин

Я на шоссе, ведущем из города в тишину дома.

Думаю обо всём кроме убегающей от меня дороги.

Закат на безупречной поверхности хрома.

Стремительно-глянцевые лани и носороги.

Время и расстояние, становятся одним и тем же.

Оба не замечают друг друга.

Длина тонкой стрелки ложится небрежно,

В правый угол священного полукруга.

Находясь на одном месте, жду пока земля,

Прокрутится под колёсами машины.

Что бы доставить, не расплескав меня,

К подножию сумерек ночи растущей вершины.

На заднем сидении тяжело дышит тень,

Никогда не покидая убежище своего угла.

Она жмёт на счётчик, когда заканчивается день

И с этим щелчком из земли вырастает тьма.

Спасая других от того, кто я.

Запираю на скрежет замков бумажные двери,

Острые вытираю от крови ножей края,

Становлюсь тем во, что верю.

В доме светло, душа привыкает к свету любимых глаз.

Смываю с лица озлобленности гримасу.

Искрой взорванный, цветком распускается газ,

Воды согревая прозрачную массу.

Жизнь приобретает приятный оттенок смысла,

В нежности простых слов, в тишине молчаний.

Обглоданная звёздами, половина луны повисла.

Перед окном, за ветки зацепилась случайно.

Ужинаем, съедаем остаток дня.

Попутно рассуждая о возможности существования Бога.

А там, в ночи томясь в ожидании меня,

Вооружённое будущее, топчется у порога.

Во сне я плачу,

Это может видеть только моя мама.

Она теперь там где всё иначе.

Она теперь не весит ни грамма.

Тихо…

Я на шосе, що веде з міста в тишу будинку.

Думаю про все окрім дороги, що тікає від мене.

Захід сонця на бездоганній поверхні хрому.

Стрімко-глянцеві лані та носороги.

Час і відстань, стають одним і тим самим.

Обидва не помічають один одного.

Довжина тонкої стрілки лягає недбало,

У правий кут священного півкола.

Перебуваючи на одному місці, чекаю поки земля,

Прокрутиться під колесами машини.

Що б доставити, не розплескавши мене,

До підніжжя сутінків ночі зростаючої вершини.

На задньому сидінні важко дихає тінь,

Ніколи не залишаючи притулок свого кута.

Вона тисне на лічильник, коли закінчується день

І з цим клацанням із землі виростає пітьма.

Рятуючи інших від того, хто я.

Замикаю на скрегіт замків паперові двері,

Гострі витираю від крові ножів краю,

Стаю тим у що вірю.

У будинку світло, душа звикає до світла улюблених очей.

Змиваю з особи озлобленості гримасу.

Іскр підірваний, квіткою розпускається газ,

Води зігрівають прозору масу.

Життя набуває приємного відтінку сенсу,

У ніжності простих слів, у тиші мовчань.

Охоплена зірками, половина місяця зависла.

Перед вікном завітка зачепилася випадково.

Вечеряємо, з'їдаємо решту дня.

Принагідно розмірковуючи про можливість існування Бога.

А там, у ночі нудячи в очікуванні мене,

Збройне майбутнє, тупцює біля порога.

Усні я плачу,

Це може бачити лише моя мама.

Вона тепер там, де все інакше.

Вона тепер не важить жодна грама.

Тихо…