2030 - Дельфин

На развалинах крепостей душ,

Среди горящих обломков судеб —

Оркестр взрывает туш,

Вопли в дикую музыку сгрудив.

Принимая действительность за желаемое.

Мирясь с тем, что Бог есть.

Руками по локоть в отчаянии,

Люди употребляют друг друга в месть.

Любовь используя в качестве яда,

Преданность загоняя в спины по самую рукоять.

Меряя честность величиной электрического разряда,

Себе не отказывая в удовольствии убивать.

Люди, с душами залитыми дождями,

Тонущие внутри самих себя;

Со связанными за спиной руками,

Ищут меня и тебя.

Мы прячемся в сухом тростнике прожитых дней,

Среди подстреленных и не найденных кем-то уток.

Иногда выходя из болот в шкурах,

Содранных нами с людей.

Купить тишины у выцветших проституток,

В нашем доме без стен не сосчитать углов.

В каждом из них стынут до времени воронёные ружья,

Их приклады испорчены треском разбитых лбов.

Мы спим, укрываясь грохотом залпов оружия,

Сталь перекованная из меча в цепь

Держит у наших ворот беззащитности ярость.

Слепая воющая в бесконечности степь,

Она стережёт то, что у нас осталось.

Здесь, на постели, разлитого молока.

Мы тонем во снах, две крошки чёрного хлеба;

Над нами плывут облака,

И тусклые лампы звёзд в потолке неба.

Не знаю, как мы с тобой здесь оказались,

Какого чёрта наши души делают в этих телах.

Скальпель разума — кровавый самоанализ,

Шрамы остались на бьющихся в темноте сердцах.

Переждём, перебудем.

Не так уж и долго прятаться нам осталось.

В мире приросшей земли к людям,

Ноги которых корнями опутала старость.

На руїнах фортець душ,

Серед уламків доль, що горять,—

Оркестр підриває туш,

Зойки в дику музику скупчив.

Приймаючи дійсність за бажане.

Мирячись з тим, що Бог є.

Руками по лікоть у відчаї,

Люди вживають один одного в місце.

Любов використовуючи в якості отрути,

Відданість заганяючи в спини по саму ручку.

Вимірюючи чесність величиною електричного розряду,

Собі не відмовляючи в задоволенні вбивати.

Люди, з душами залитими дощами,

Тонуть усередині самих себе;

З пов'язаними за спиною руками,

Шукають мене і тебе.

Ми ховаємося в сухій очереті прожитих днів,

Серед підстрелених і не знайдених кимось качок.

Іноді виходячи з болот у шкурах,

Здертих нами з людей.

Купити тиші у вицвілих повій,

У нашому домі без стін не порахувати кутів.

У кожному з них стигнуть до часу воронені рушниці,

Їхні приклади зіпсовані тріском розбитих лобів.

Ми спимо, ховаючись гуркотом залпів зброї,

Сталь перекована з меча в ланцюг

Тримає у наших воріт беззахисності лють.

Сліпий степ, що виє в нескінченності,

Вона стереже те, що в нас залишилося.

Тут, на постелі, розлитого молока.

Ми тонемо в снах, дві крихти чорного хліба;

Над нами пливуть хмари,

І тьмяні лампи зірок у стелі неба.

Не знаю, як ми з тобою тут опинилися,

Якого біса наші душі роблять в цих тілах.

Скальпель розуму - кривавий самоаналіз,

Шрами залишилися на серцях, що б'ються в темряві.

Перечекаємо, перебудемо.

Не так вже й довго ховатися нам залишилося.

У світі прирощеної землі до людей,

Ноги яких корінням обплутала старість.