Ein Denkmal denkt - Bodo Wartke

Auf einer kleinen baumgesäumten Lichtung

stehe ich nun schon seit Jahr und Tag,

seit meiner feierlichen Errichtung

in einem aufgeräumten Bürgerpark.

Meinesgleichen gibt es fast in allen Ländern.

Wir sind die Zeugen der Gezeiten des Geschicks.

Doch die Leute, die an mir vorüber schlendern,

würdigen mich keines Blicks.

Aber das macht nichts.

Ich sie ja auch nicht.

Es scheint mein Los, in stummer Stille zu verstauben.

Denn könnt' ich reden — es hätte keinen Zweck.

Ich bin ja ohnehin umringt von lauter Tauben

und die geben auf mich einen Dreck.

Soweit ich mich erinnere, erinner' ich

an einen Krieg, doch der ist wohl schon länger her,

denn die Leute hier erinnern sich nur kümmerlich,

und sie kennen mich nicht mehr.

Aber das macht nichts.

Ich sie ja auch nicht.

Von Wind und Wetter und vom Zahn der Zeit zerbissen,

verliere ich allmählich mein Gesicht.

Vor mir verwelken Nelken und Narzissen

und Vergißmeinnicht.

Wenn die Leute ihren Hund spazieren führen,

erfülle ich hier steinern meine Pflicht.

Auf einem Schild vor mir steht: «Bitte nicht berühren».

Und in der Tat, sie berühren mich nicht.

Aber das macht nichts.

Ich sie ja auch nicht.

На невеличкій галявині, обсадженій деревами

Я стою тепер рік і день

з моменту мого урочистого зведення

в охайному громадському парку.

Такі як я є майже в кожній країні.

Ми свідки хвилі долі.

Але люди, які проходять повз мене

не дивись на мене.

Але це не має значення.

Я також.

Здається, мій долі прибирати пил у мовчазній тиші.

Бо якби я міг говорити — не було б користі.

Мене все одно оточують голуби

і їм на мене байдуже.

Скільки себе пам’ятаю, пам’ятаю

війни, але це було, мабуть, давно

Бо тут люди мають туманну пам’ять

і вони мене більше не знають

Але це не має значення.

Я також.

Від вітру і погоди, і від згубного впливу часу,

Я поступово втрачаю обличчя.

Гвоздики та нарциси в’януть переді мною

і незабудки.

Коли люди вигулюють своїх собак

Я виконую тут свій обов'язок, як камінь.

Переді мною табличка: «Прошу не чіпати».

І справді, вони мене не чіпають.

Але це не має значення.

Я також.