Жеребёнок - Александр Розенбаум

Заболело сердце у меня среди поля чистого,

Расседлаю своего коня буйного да быстрого.

Золотую гриву расчешу ласковыми гребнями,

Воздухом одним с тобой дышу, друг ты мой серебряный.

Облака над речкою клубят, помню, в день гороховый

Из-под кобылицы взял тебя жеребёнком крохотным.

Норовил за палец укусить, всё козлил да взбрыкивал.

Понял я тогда: друзьями быть нам с тобою выпало.

Припев:

И с тех пор стало тесно мне в доме моём, и в весёлую ночь, и задумчивым днём,

И с тех пор стали мне так нужны облака, стали зорче глаза, стала твёрже рука.

Не по дням ты рос, а по часам, ворожён цыганкою.

Стала молоком тебе роса, стала степь полянкою.

Помню, как набегаешься всласть да гулять замаешься,

Скачешь, как чумной, на коновязь да в пыли валяешься.

Ну, а дед мой седой усмехался в усы, всё кричал:

«Вот шальной!

Весь в отца, сукин сын!

Тот был тоже мастак уходить от погонь,

От ушей до хвоста весь горел, только тронь!»

Никого к себе не подпускал даже с белым сахаром.

Мамку раз до смерти напугал, охала да ахала:

«Ой, смотри, сыночек, пропадёшь, с кручи дурнем сброшенный!»

Только знал я, что не подведёшь ты меня, хороший мой!

Так что, милый, скачи да людей позови,

Что-то обруч стальной сильно сердце сдавил!

Ну, а будет напрасным далёкий твой путь,

Ты себя сбереги да меня не забудь!

Заболело сердце у меня среди поля чистого,

Расседлаю своего коня буйного да быстрого.

Золотую гриву расчешу ласковыми гребнями,

Воздухом одним с тобой дышу, друг ты мой серебряный.

Золотую гриву расчешу ласковыми гребнями,

Воздухом одним с тобой дышу, друг ты мой серебряный.

Захворіло серце в мене серед поля чистого,

Розсідлаю свого коня буйного та швидкого.

Золоту гриву розчешу лагідними гребенями,

Повітрям одним із тобою дихаю, друг ти мій срібний.

Хмари над річкою клубять, пам'ятаю, в день гороховий

З-під кобилиці взяв тебе лошаткою крихітним.

Норовив за палець вкусити, все козлив та брикав.

Зрозумів я тоді: друзями бути нам з тобою випало.

Приспів:

І з тих пір стало тісно мені в будинку моєму, і веселу ніч, і задумливим днем,

І з тих пір стали мені так потрібні хмари, стали пильніші очі, стала твердіша рука.

Не по дням ти рос, а по годинах, ворожий циганкою.

Стала молоком тобі роса, стала степом полянкою.

Пам'ятаю, як набігаєшся вдосталь та гуляти замаєшся,

Скачеш, як чумний, на конов'язь та в пилу валяєшся.

Ну, а мій дід сивий усміхався, все кричав:

«От шалений!

Весь у батька, сучий сину!

Той теж був художник іти від погонь,

Від вух до хвоста весь горів, тільки чіпай!»

Нікого до себе не підпускав навіть із білим цукром.

Мамку раз до смерті налякав, охала та ахала:

«Ой, дивись, синочку, пропадеш, з кручі дурнем скинутий!»

Тільки знав я, що не підведеш ти мене, добрий мій!

Так що, любий, скачи та людей поклич,

Щось обруч сталевий сильно стиснув!

Ну, а буде марним далекий твій шлях,

Ти себе збережи і мене не забудь!

Захворіло серце в мене серед поля чистого,

Розсідлаю свого коня буйного та швидкого.

Золоту гриву розчешу лагідними гребенями,

Повітрям одним із тобою дихаю, друг ти мій срібний.

Золоту гриву розчешу лагідними гребенями,

Повітрям одним із тобою дихаю, друг ти мій срібний.