Воскресение - Александр Розенбаум

Ах, как хлеб стоял,

Раболепствуя,

Перед ветром, рвущим колосья ржи.

Озерцо цвело,

И лицом в село

Я уткнулся возле сырой межи.

Где-то конь заржал,

Поплыла баржа

По реке, что от мамки в пяти верстах.

А я на той барже

Был тогда блажен,

Да и жизнь была, как цветок, проста.

Но разросся куст,

Ягода в соку —

Потекла через пальцы чужим вином.

Бессеребреник,

По поребрикам

Я в обнимку ходил со своей виной.

Город гнал в листву,

Барабанов стук

Отзывался жалейкой в груди легко,

Свежим воздухом,

Ливнем, грозами

И дурманом навозным, и молоком.

Шинелькой серою

С Надеждой, Верою

Мы укрывались летним сном.

Хватало неба нам,

Любови не было —

Она крутила не со мной.

И как-то просто так

Вдруг стали взрослыми,

А старики нашли заветный ключ

В поля печальные,

Куда отчаянно

Я каждой осенью стремлюсь.

Канитель моя

В грандотель «Хайат»

Покатилась клубком под Витька баян.

Раскачалась высь,

Закричала выпь,

И очнулся я в белой палате пьян.

Санитар-«качок»,

Раззудись плечо,

И сестричка — с ума от неё сойти.

И пуста уха,

И черёмуха

Мне шептала в окно: «Это сердца тиф».

А я и знать не знал,

Что это добрый знак,

И зарывался глубже в снег

Прохладной простыни.

На сердце оспины,

Хотелось спрятаться от всех.

А я и знать не знал,

Что это добрый знак,

И всё смотрел на купола

Златоголовые.

Чума еловая

Меня опять к себе звала.

Ел укромно я

Всё скоромное

И хоромов не знал, и душил свой смех,

Но прицепной вагон,

Как со дна багор,

Подхватил, потащил мою душу вверх.

И полез кормить

Перелесками

Малых пташек и зайцев, как дед Мазай.

И на меня опять

Сошла благодать,

И опять заблестели мои глаза.

И снова серою

Шинелькой с Верою

Мы укрываемся в ночи.

Надежда-молодость,

Нам с ней не холодно.

Любовь на выселках кричит.

Пусть подождёт та дверь,

Куда уйду навек,

Однажды взяв заветный ключ

В поля печальные,

Куда отчаянно

Теперь я больше не стремлюсь.

Пусть подождёт та дверь,

Куда уйду навек,

Однажды взяв заветный ключ

В поля печальные,

Куда отчаянно

Отныне больше не стремлюсь.

Ах, як хліб стояв,

Роблячи,

Перед вітром, що рве колосся жита.

Озерце цвіло,

І обличчям у село

Я уткнувся біля сирої межі.

Десь кінь заржав,

Попливла баржа

По ріці, що від мамки в п'яти верст.

А я на тій баржі

Був тоді блаженний,

Так і життя було, як квітка, просте.

Але розрісся кущ,

Ягода в соку —

Потекла через пальці чужим вином.

Безсрібник,

По поребрикам

Я обіймання ходив зі своєю провиною.

Місто гнало в листі,

Барабанів стукіт

Відкликався жалейкою в груди легко,

свіжим повітрям,

Зливами, грозами

І дурманом гнойовим, і молоком.

Шинелькою сіркою

З Надією, Вірою

Ми приховувалися літнім сном.

Вистачало неба нам,

Любові не було —

Вона крутила не зі мною.

І якось просто так

Раптом стали дорослими,

А старі знайшли заповітний ключ

Поля сумні,

Куди відчайдушно

Я щовосени прагну.

Канитель моя

В грандотель «Хайат»

Покотилася клубком під Вітькою баян.

Розхиталася висота,

Закричала вип,

І очнувся я в білій палаті п'яний.

Санітар-«качок»,

Роззудь плече,

І сестричка — з розуму від  неї зійти.

І пуста юшка,

І черемха

Мені шепотіла у вікно: «Це серця тиф».

А я і знати не знав,

Що це добрий знак,

І заривався глибше в сніг

Прохолодне простирадло.

На серце віспини,

Хотілося сховатися від усіх.

А я і знати не знав,

Що це добрий знак,

І все дивився на купола

Золотоголові.

Чума ялинова

Мене знову до себе кликала.

Ел затишно я

Все скоромне

І хоромов не знав, і душив свій сміх,

Але причіпний вагон,

Як з дна багор,

Підхопив, потяг мою душу вгору.

І корис годувати

Перелісками

Малих пташок і зайців, як дід Мазай.

І на мене знову

Зійшла благодать,

І знову заблищали мої очі.

І знову сірою

Шинелькою з Вірою

Ми вкриваємося вночі.

Надія-молодість,

Нам із нею не холодно.

Любов на виселках кричить.

Нехай зачекає та двері,

Куди піду навіки,

Якось узявши заповітний ключ

Поля сумні,

Куди відчайдушно

Тепер я більше не прагну.

Нехай зачекає та двері,

Куди піду навіки,

Якось узявши заповітний ключ

Поля сумні,

Куди відчайдушно

Відтепер більше не прагну.