Предрассветный вальс - Александр Розенбаум

Ленинградцы мои, вы не дети мне, нет,

Не Джамбул я, куда мне до старца, ей-богу.

Вы мне братья и сёстры, и глаз ваших свет

Озаряет тернистую эту по жизни дорогу.

Ленинградцы мои, вы и гордость и боль,

Человечества кроха и центр Вселенной.

Я в столице страны и в ауле любом

Преклоняю пред знаменем вашим колена.

Припев:

Двух свечей за столом огоньки, как Ростральных колонн маяки.

Сколько зим, сколько лет, я, встречая рассвет,

Вспоминаю о вас, дорогие мои земляки.

В моё сердце вы гордо вошли, как в Неву на парад корабли.

С вами веры одной и не надо другой,

Снится город один нам вдали от родимой земли.

Я прошу у судьбы не отринуть меня

От проспектов прямых и от статуи гордой.

И пусть сердце моё вечно жалит змея,

На которую конь опирается твёрдо.

Пусть на Заячьем острове нам о часах

В полдень выстрелом гулким напомнит орудье.

И пусть в небе кораблик на всех парусах

Вечно мчится к его ожидающим людям.

Припев:

Двух свечей за столом огоньки, как Ростральных колонн маяки.

Сколько зим, сколько лет, я, встречая рассвет,

Вспоминаю о вас, дорогие мои земляки.

В моё сердце вы гордо вошли, как в Неву на парад корабли.

С вами веры одной и не надо другой,

Снится город один нам вдали от родимой земли.

Ленинградцы мои, вы не дети мне, нет,

Дан отец нам один, и не надо другого.

Пусть он вечно летит на горячем коне,

До скончания века мы — дети Петровы.

До скончания века мы — дети Петровы.

Ленінградці мої, ви не діти мені, ні,

Не Джамбул я, куди мені до старця, їй-богу.

Ви мені брати і сестри, і очі ваших світло

Осяює тернисту цю за життя дорогу.

Ленінградці мої, ви і гордість і біль,

Людства малюка і центр Всесвіту.

Я в столиці країни і в аулі будь-якому

Схиляю перед прапором вашим коліна.

Приспів:

Двох свічок за столом вогники, як Ростральних колон маяки.

Скільки зим, скільки років, я, зустрічаючи світанок,

Згадую про вас, дорогі мої земляки.

У моє серце ви гордо увійшли, як у Неву на парад кораблі.

З вами віри однієї й не над іншою,

Сниться місто одне нам далеко від рідної землі.

Я прошу у долі не відкинути мене

Від проспектів прямих і від статуї гордою.

І нехай серце моє вічно жалить змія,

На яку кінь спирається твердо.

Нехай на Заячому острові нам про годинник

Опівдні пострілом гулким нагадає знаряддя.

І нехай у небі кораблик на всіх вітрилах

Вічно мчить до його чекаючим людям.

Приспів:

Двох свічок за столом вогники, як Ростральних колон маяки.

Скільки зим, скільки років, я, зустрічаючи світанок,

Згадую про вас, дорогі мої земляки.

У моє серце ви гордо увійшли, як у Неву на парад кораблі.

З вами віри однієї й не над іншою,

Сниться місто одне нам далеко від рідної землі.

Ленінградці мої, ви не діти мені, ні,

Даний батько нам один, і не треба іншого.

Нехай він вічно летить на гарячому коні,

До кінця століття ми — діти Петрови.

До кінця століття ми — діти Петрови.