По снегу, летящему с неба - Александр Розенбаум

По снегу, летящему с неба,

Глубокому белому снегу,

В котором лежит моя грусть,

К тебе, задыхаясь от бега,

На горе своё тороплюсь.

Под утро земля засыпает

И снегом себя засыпает,

Чтоб стало кому-то тепло.

Лишь я, от тоски убегая,

Молю, чтоб меня занесло.

И каналы тянут руки серые ко мне.

И в ладонях их уже не тает белый снег.

И в ладонях их уже не тает белый снег.

Сыграйте мне, нежные скрипки.

Светает.

Написан постскриптум,

И залит обрез сургучом.

Пора, грянет выстрел, и, вскрикнув,

Я в снег упаду на плечо.

Хочешь, эту песню не слушай.

Дверью хлопну — легче не станет.

Только не бередь мою душу.

Только не тревожь мои раны.

Снова с неба падают звёзды,

Снова загадать не успею.

Жить мне вроде бы и не поздно…

Только просто так не сумею.

За снігом, що летить з неба,

Глибокому білому снігу,

В якому лежить мій сум,

До тебе, задихаючись від бігу,

На горі своє поспішаю.

Під ранок земля засинає

І снігом себе засинає,

Щоби стало комусь тепло.

Лише я, від туги тікаючи,

Молю, щоб мене занесло.

І канали тягнуть руки сірі до мені.

І в долонях їх уже не тане білий сніг.

І в долонях їх уже не тане білий сніг.

Зіграйте мені, ніжні скрипки.

Світає.

Написаний постскриптум,

І залити обріз сургучем.

Пора, гримне постріл, і, скрикнувши,

Я в сніг впаду на плечо.

Хочеш, цю пісню не слухай.

Дверями грюкну — легше не стане.

Тільки не бережи мою душу.

Тільки не тревожа мої рани.

Знову з неба падають зірки,

Знову загадати не встигну.

Жити мені ніби і не пізно…

Тільки просто так не зумію.