Песня о гончаре - Александр Розенбаум

Жил старик, колесо крутил,

Целый век он кувшин лепил, свой

На ветрах замешивал воздух.

И скрипел друг, гончарный круг,

Тихо пел рано поутру он

Старый мудрец талым звёздам:

«Ты вертись, крутись, моё колесо,

Не нужны мне ни вода, ни песок,

Напоит людей росой мой кувшин,

Мой серебряный кувшин.

Будет лёгким он, как крик птичьих стай,

И прозрачным, будто горный хрусталь.

Тоньше самой тонкой струнки души

Будет лунный мой кувшин».

Годы шли, спину сгорбили,

Круг скрипел, ветры гордые, взвив,

Затихали в пальцах покорно.

И смеясь, а что худого в том,

Люд кричал: «Сумасшедший он!»

—

Но в ответ шептал старец вздорный:

«Ты вертись, крутись, моё колесо,

Не нужны мне ни вода, ни песок,

Напоит людей росой мой кувшин,

Мой серебряный кувшин.

Будет лёгким он, как крик птичьих стай,

И прозрачным, будто горный хрусталь.

Тоньше самой тонкой струнки души

Будет лунный мой кувшин».

Зло своё кто осудит сам?

Раз в сто лет чудо сбудется, и

Засверкал кувшин круторогий.

Полон был до краёв водой,

Голубой ледяной росой.

Пей,

Путник, он стоит у дороги.

И теперь зависть белая,

И теперь люди веруют,

И чудеса в цене потеряли.

А дожди грустной осенью

С неба ветром доносят нам

Лишь обрывки песенки старой:

«Ты вертись, крутись, моё колесо,

Не нужны мне ни вода, ни песок,

Напоит людей росой мой кувшин,

Мой серебряный кувшин.

Будет лёгким он, как крик птичьих стай,

И прозрачным, будто горный хрусталь.

Тоньше самой тонкой струнки души

Будет лунный мой кувшин».

Жив старий, колесо крутив,

Цілий вік він глечик ліпив, свій

На вітрах замішував повітря.

І скрипів друг, гончарне коло,

Тихо співав рано вранці він

Старий мудрець талим зіркам:

«Ти вертайся, крутись, моє колесо,

Не потрібні мені ні води, ні пісок,

Напоїть людей росою мій глечик,

Мій срібний глечик.

Буде легким він, як крик пташиних зграй,

І прозорим, ніби гірський кришталь.

Тонкий за найтоншу струнку душі

Буде місячний мій глечик».

Роки йшли, спину згорбили,

Коло скрипіло, вітри горді, взвивши,

Затихали в пальцях покірно.

І сміючись, а що поганого в тому,

Народ кричав: «Божевільний він!»

-

Але у відповідь шепотів старець безглуздий:

«Ти вертайся, крутись, моє колесо,

Не потрібні мені ні води, ні пісок,

Напоїть людей росою мій глечик,

Мій срібний глечик.

Буде легким він, як крик пташиних зграй,

І прозорим, ніби гірський кришталь.

Тонкий за найтоншу струнку душі

Буде місячний мій глечик».

Зло своє хто засудить сам?

Разів сто років чудо збудеться, і

Засяяв крутий глечик.

Повний був до країв водою,

Блакитна крижана роса.

Пий,

Мандрівник, він стоїть біля дороги.

І тепер заздрість біла,

І тепер люди вірять,

І чудеса в ціні втратили.

А дощі сумної восени

З неба вітром доносять нам

Лише уривки пісеньки старої:

«Ти вертайся, крутись, моє колесо,

Не потрібні мені ні води, ні пісок,

Напоїть людей росою мій глечик,

Мій срібний глечик.

Буде легким він, як крик пташиних зграй,

І прозорим, ніби гірський кришталь.

Тонкий за найтоншу струнку душі

Буде місячний мій глечик».