О холодах - Александр Розенбаум

Я ломился в закрытую дверь,

Я смеялся и плакал…

Я кричал стенам: «Как же теперь?

Шьёт на улице саван метель,

И хозяин не выгонит в степь

На погибель собаку!»

Вкруг меня вырастали дома,

Закрывали полнеба.

Я сошёл от бессилья с ума

И гитару свою разломал,

Спохватился, да поздно — зима

Замела её снегом…

Холодно, холодно…

Не замёрзнуть бы — отворите.

Пологом, ласковым пологом

Даль морозную затяните.

Молодость, молодость,

Мне верните — не губите.

Холодно, холодно…

Я озябшие пальцы тянул…

И клонился к груди головою.

А потом вдруг подумал — уснул…

Потому что увидел весну…

Захотел приложиться к кресту

И укрыться землёю…

И когда, наконец, мне на стук

Дверь открыли в тяжёлом раздумье,

Собрались все родные вокруг,

И пришёл самый преданный друг,

И в кольце его солнечных рук

Понял вдруг, что я умер.

Я ломився в зачинені двері,

Я сміявся і плакав…

Я кричав стінам: «Як тепер?

Шиє на вулиці саван хуртовина,

І господар не вижене в степ

На загибель собаку!»

Навколо мене виростали вдома,

Закривали півнеба.

Я зійшов від безсилля з розуму

І гітару свою розламав,

Схаменувся, так пізно — зима

Заміла її снігом...

Холодно, холодно.

Не замерзнути би — відчиніть.

Пологом, лагідним пологом

Далечінь морозну затягніть.

Молодість, молодість,

Мені поверніть—не губіть.

Холодно, холодно.

Я змерзлі пальці тягнув…

І схилився до грудей головою.

А потім раптом подумав — заснув…

Бо побачив весну.

Захотів прикластися до хреста

І сховатися землею…

І коли, нарешті, мені на стук

Двері відчинили у важкому роздумі,

Зібралися всі рідні довкола,

І прийшов найвідданіший друг,

І в кільце його сонячних рук

Зрозумів раптом, що я помер.