Ну вот... - Александр Розенбаум

Ну вот, опять меня куда-то в смурь и в хмарь несет,

А я все жду до тошноты красивых нот,

Но пальцы нынче шьют одно,

А голос ставит все вверх дном наоборот.

Впросак пропал твой поцелуй в прокуренных усах —

Ты извини, но я их ночью обкусал.

О лампу бился мотылек,

И лишь под утро я прилег с собою сам.

А было все когда-то легким, песни падали, как снег,

И наяву дышалось легким точно так же, как во сне,

И полозья не скрипели у саней.

А было все когда-то проще, даже если волком выл,

А теперь в святые мощи верю чаще, чем живым,

А в глазах моих все меньше синевы.

Ну вот, ползет на взлет срок излетавший самолет,

И я опять молюсь, чтоб классным был пилот,

Хотя того, чему бывать, не миновать,

И наплевать, что рейс не тот.

А было все когда-то рядом, только руку протяни,

А теперь до Ленинграда дальше, чем до заграниц,

Манят нас Санкт-петербургские огни.

Как жаль, что от обиды нынче губы не дрожат.

И не помчаться за тобой, как на пожар.

Что чаще в кресле, чем в седле,

Того, что мне не двадцать лет, безумно жаль.

Что чаще в кресле, чем в седле,

Того, что мне не двадцать лет, безумно жаль.

Я чаще в кресле, чем в седле,

Того, что мне не двадцать лет, безумно жаль.

А было все когда-то легким, песни падали, как снег,

И наяву дышалось легким точно так же, как во сне,

И полозья не скрипели у саней.

А было все когда-то проще, даже если волком выл,

А теперь в святые мощи верю чаще, чем живым,

А в глазах моих все меньше синевы.

Ну, ось, знову мене кудись у похмурість і хмар несе,

А я все чекаю до нудоти гарних нот,

Але пальці нині шиють одне,

А голос ставить все вгору дном навпаки.

У халепу пропав твій поцілунок у прокурених вусах —

Ти вибач, але їх вночі обкусав.

Про лампу бився метелик,

І лише під ранок я приліг із собою сам.

А було все колись легким, пісні падали, як сніг,

І наяву дихалося легким точно так же, як у сні,

І полозья не скрипіли у санів.

А було все колись простіше, навіть якщо вовком вив,

А тепер у святі мощі вірю частіше, ніж живим,

А в очах моїх все менше синя.

Ну, ось, повзе на злет термін літак,

І я знову молюся, щоб класним був пілот,

Хоча того, чому бувати, не оминути,

І наплювати, що рейс не той.

А було все колись поруч, тільки руку простягни,

А тепер до Ленінграда далі, ніж до закордонів,

Манять нас Санкт-Петербурзькі вогні.

Як шкода, що від образи нині губи не тремтять.

І не помчатись за тобою, як на пожежу.

Що частіше в кріслі, ніж у сідлі,

Того, що мені не двадцять років, шалено шкода.

Що частіше в кріслі, ніж у сідлі,

Того, що мені не двадцять років, шалено шкода.

Я частіше в крісло, ніж у сідлі,

Того, що мені не двадцять років, шалено шкода.

А було все колись легким, пісні падали, як сніг,

І наяву дихалося легким точно так же, як у сні,

І полозья не скрипіли у санів.

А було все колись простіше, навіть якщо вовком вив,

А тепер у святі мощі вірю частіше, ніж живим,

А в очах моїх все менше синя.