18 лет спустя - Александр Розенбаум

Иногда в денёк погожий, длинный,

Два червонца оборвав с куста,

Не забыв о веточке жасмина,

Я иду по памятным местам.

Там, где полусонная гнедая

Издали махала мне хвостом,

Там теперь моторами чихают

Несколько простуженных авто.

Извозчик постарел, и я тоже,

Где гражданин тот, что сорил вишней?

А та, к которой так спешил, Боже,

Давно уже не за меня вышла.

Я сажусь на лавочку у дома,

Он своих старушек пережил.

А у крыш, до одури знакома,

Стая голубиная кружит.

Нам теперь судьба так редко дарит

Эти удивительные дни,

Так давай, извозчик, покемарим,

Не на облучке, уж, извини.

Приятель, я тех давних дней пленник,

А фаэтона нет, денник брошен.

Давай, приятель, не жалей денег,

Пойдём помянем-ка твою лошадь.

Извозчик, отвези меня, родной!

Я, как ветерок, всегда был вольным.

Пусть стучат копыта дробью по мостовой,

Но, чур, не бить коня — ему же больно!

Іноді в день погожий, довгий,

Два червонці обірвавши з куста,

Не забувши про гілочку жасмину,

Я іду по пам'ятних місцях.

Там, де напівсонна гніда

Здалеку махала мені хвостом,

Там тепер моторами чхають

Декілька застуджених авто.

Візник постарів, і я теж,

Де громадянин той, що смітив вишнею?

А та, до якої так поспішав, Боже,

Давно вже не за мене вийшла.

Я сідаю на лавочку біля будинку,

Він своїх стареньких пережив.

А у дахів, до одурі знайома,

Зграя голубина кружляє.

Нам тепер доля так рідко дарує

Ці дивовижні дні,

Так давай, візник, покемаримо,

Не на опромінюванні, вже, вибач.

Приятель, я тих давніх днів бранець,

А фаетону немає, денник кинутий.

Давай, приятелю, не жаль грошей,

Підемо пом'янемо твого коня.

Візник, відвези мене, рідний!

Я, як вітерець, завжди був вільним.

Нехай стукають копита дробом по мостовому,

Але, цур, не бити коня — йому боляче!