Обман - Дельфин

Перебирая пальцами золотыми, тонкими,

В комнате призванной, сохранить, тишину в темноте.

Солнце сквозь щель, занавешенных окон пинцета, иголками,

Отбирает пылинки для савана те.

Что улягутся душным, пушистым узором тайны,

На нефритовой маске бывшего, чьим-то лица.

И каждая из миллиардов окажется не случайной

В искусном рисунке, застенчивого творца.

Время в засохших соцветиях полыни прошлого,

Облетают, роняя мгновений несвязных пыль.

Танцуя над пошлостью труп, торжественно и осторожно.

Танец бессмертия — космическую кадриль.

Утопленник в глубине темноты заклинаний,

Висящий на тонкой, натянутой нити луча.

Безжалостность чьих-то разрозненных воспоминаний,

Молчаньем своим пробуждает, сквозь зубы крича.

Всплеск открывшихся в сон дверей,

Жестокости ламп — электрическая беспощадность.

Мы входим с единственным экспонатом в музей,

Мы чувствует жизни жадность.

За смазанной акварелью лиц — улыбки прячем,

Падаем ниц к ногам дохлой клячи.

Завтрашнего дня искры шипят в уголках глаз,

Кажется воздух вдыхаем чистый — пыль оседает в нас.

Сумерки смотрят в долгое снежное поле,

Сквозь грохот снежинок, слышу о помощи крик.

И будто откуда-то сверху, что-то странно живое,

Смотрит мне в душу в этот пронзительный миг.

Всё очевидно бессмысленно и всё, что было,

И всё что будет не важно, и не имеет цены.

Но почему-то так искренне, сердце моё грустило,

Под черной рубашкой, слева от центра груди.

Перебираючи пальцями золотими, тонкими,

У кімнаті покликаної, зберегти, тишу в темряві.

Сонце крізь щілину, завішаних вікон пінцету, голками,

Відбирає порошинки для саванну ті.

Що влягуться душним, пухнастим візерунком таємниці,

На нефритовій масці колишнього, чиїмось обличчя.

І кожна з мільярдів виявиться не випадковою

У майстерному малюнку, сором'язливого творця.

Час у засохлих суцвіттях полину минулого,

Облітають, кидаючи миттю незв'язний пил.

Танцюючи над вульгарністю труп, урочисто і обережно.

Танець безсмертя - космічну кадриль.

Потопельник у глибині темряви заклинань,

Висячий на тонкої, натягнутої нитки променя.

Безжалісність чиїхось розрізнених спогадів,

Мовчанням своїм будить, крізь зуби кричачи.

Сплеск дверей, що відкрилися в сон,

Жорстокості ламп - електрична нещадність.

Ми входимо з єдиним експонатом у музей,

Ми відчуває життя жадібність.

За змащеною аквареллю осіб — посмішки ховаємо,

Падаємо ниць до ног дохлої шкапи.

Завтрашнього дня іскри шиплять у куточках очей,

Здається повітря вдихаємо чисте - пил осідає в нас.

Сутінки дивляться в довге снігове поле,

Крізь гуркіт сніжинок, чую про допомогу крик.

І ніби звідкись зверху, щось дивно живе,

Дивиться мені в душу в цю пронизливу мить.

Все очевидно безглуздо і все, що було,

І все, що буде неважливо, і не має ціни.

Але чомусь так щиро, серце моє сумувало,

Під чорною сорочкою, ліворуч від центру грудей.