Сто лет одиночества - Зоя Ященко, Белая Гвардия

Уже два года, два долгих года идет бесконечный дождь.

А может быть, просто рисует кто-то капли на моем окне.

От этой сырости гибнут книги, вырастают цветы на стене…

И, Боже мой, как одиноки те, кто приходят ко мне!

Припев: Сто лет одиночества…

Они приходят: то Питер Брейгель, то Сартр, то Рене Магрит…

Дверь давно нараспашку, я не помню, куда подевались ключи…

И тот, кто садится по правую руку, всегда со мной говорит,

А тот, кто садится по левую руку — молчит.

О тебе здесь напоминает лишь бой часов, их неровный ход,

Цитата из Маркеса, вспышки молний, да несколько очень старинных нот.

Уже два года, два долгих года не видно звезд, только дождь идет…

Я смотрю на рисунок из воска, и лучше б я не знала, что тебя ждет —

Однажды, вернувшись из всех Америк, ты будешь стоять у стены —

После стольких столетий разлуки и семнадцати лет войны.

Из парадной напротив выйдет ребенок и спросит, кто ты такой…

Он уйдет, не дождавшись ответа, пронизанный вселенской тоской.

Ты прочтешь на стене эту странную фразу, написанную детской рукой:

Вже два роки, два довгі роки йде нескінченний дощ.

А може, просто малює хтось краплі на моєму вікні.

Від цієї вогкості гинуть книги, виростають квіти на стіні...

І, Боже мій, як самотні ті, хто приходять до мене!

Приспів: Сто років самотності.

Вони приходять: то Пітер Брейгель, то Сартр, то Рене Магріт...

Двері давно навстіж, я не пам'ятаю, куди поділися ключі…

І той, хто сідає по праву руку, завжди зі мною говорить,

А той, хто сідає по ліву руку, мовчить.

Про тебе тут нагадує лише бій годинника, їхній нерівний хід,

Цитата з Маркесу, спалахи блискавок, так кілька дуже старовинних нот.

Вже два роки, два довгі роки не видно зірок, тільки дощ йде.

Я дивлюся на малюнок з воску, і краще б я не знала, що на тебе чекає—

Якось, повернувшись із всіх Америк, ти стоятимеш біля стіни —

Після стількох століть розлуки і сімнадцяти років війни.

З парадної навпроти вийде дитина і запитає, хто ти такий...

Він піде, не дочекавшись відповіді, пронизаний вселенською тугою.

Ти прочитаєш на стіні цю дивну фразу, написану дитячою рукою: