Вы так далеко - Зоя Ященко, Белая Гвардия

ВЫ ТАК ДАЛЕКО…

(переписка Ольги Книппер с Антоном Чеховым)

— Сегодня спектакль, я иду по застывшим аллеям,

Прекрасна Москва на пороге двадцатого века.

И радостно мне, и досадно, я так сожалею,

Что здесь, в этом городе, нет одного человека.

Вы так далеко, возле моря, вы снова мне снились,

Я вам напишу это вечером, после премьеры,

Аншлаг, слава Богу, у входа студенты столпились,

Извозчики, дамы в мехах, господа офицеры…

Ищу ваше имя украдкой на яркой афише,

Брожу, будто тень, по Вишневому вашему Саду,

Губами одними молю, пусть никто не услышит:

— Любите меня, мне это надо!

— Вы так далеко, там где снег на деревья ложится,

Я здесь, как полярный медведь, по сугробам скучаю.

А море беснуется, море ревнует и злится,

Я вам напишу это после вечернего чаю.

Дом полон гостей.

Устаю.

Без конца разговоры.

Работаю мало и скверно, все время мешают.

Мир просит дождя, за окном посеревшие горы,

На этой неделе домашних в Москву провожаю.

Счастливые, едут.

А я остаюсь в этом склепе.

И юг не люблю, и почти не скрываю досады.

И выжжено сердце, как выжжены южные степи.

— Любите меня, мне это надо!

Овальная тень фонаря улеглась на страницу.

Замялась закладка.

Качнулась портьера.

Светает.

Так холодно.

Кутаюсь в старое пончо.

Не спится.

Метет и метет.

Я опять ваши письма читаю.

А вы далеко.

Может быть, у ворот Фудзиямы,

На тропах Египта, а может, под небом Шанхая,

И вас окружают такие прекрасные дамы.

А я в этом клетчатом пончо сижу и читаю.

А вы далеко-далеко.

Между нами планеты,

Тоннели метро, этажи, миражей анфилады.

Я жду вас сегодня, и завтра, и будущим летом,

Любите меня, мне это надо!

ВИ ТАК ДАЛЕКО…

(листування Ольги Кніппер з Антоном Чеховим)

— Сьогодні спектакль, я йду по застиглих алеях,

Прекрасна Москва на порозі двадцятого століття.

І радісно мені, і прикро, я так жалкую,

Що тут, у цьому місті, немає однієї людини.

Ви так далеко, біля моря, ви знову мені снилися,

Я вам напишу це ввечері, після прем'єри,

Аншлаг, дякувати Богові, біля входу студенти стовпилися,

Візники, пані в хутрах, панове офіцери.

Шукаю ваше ім'я крадькома на яскравій афіші,

Броджу, ніби тінь, по Вишневому вашому Саду,

Губами одними благаю, нехай ніхто не почує:

— Любіть мене, мені це треба!

— Ви так далеко, там де сніг на дерева лягає,

Я, як полярний ведмідь, за кучугурами сумую.

А море біснується, море ревнує і злиться,

Я вам напишу це після вечірнього чаю.

Будинок сповнений гостей.

Втомлююся.

Без кінця розмови.

Працюю мало і погано, весь час заважають.

Світ просить дощу, за вікном посірілі гори,

Цього тижня домашніх у Москву проводжу.

Щасливі, їдуть.

А я залишаюся в цьому склепі.

І півдня не люблю, і майже не приховую прикрості.

І випалено серце, як випалені південні степи.

— Любіть мене, мені це треба!

Овальна тінь ліхтаря лягла на сторінку.

Зам'ялася закладка.

Хитнулася портьєра.

Світає.

Так холодно.

Кутаюся в старому пончо.

Не спиться.

Метет і метет.

Я знову ваші листи читаю.

А ви далеко.

Можливо, біля воріт Фудзіями,

На тропах Єгипту, а може, під небом Шанхая,

І вас оточують такі прекрасні дами.

А я в цьому картатим пончо сиджу і читаю.

А ви далеко-далеко.

Між нами планети

Тунелі метро, ​​поверхи, міраж анфілади.

Я чекаю вас сьогодні, і завтра, і наступного літа,

Любіть мене, це мені треба!