Рассказ ветерана - Юрий Визбор

Мы это дело разом увидали,

Как роты две поднялись из земли,

И рукава по локоть закатали,

И к нам с Виталий Палычем пошли.

Припев: А солнце жарит, чтоб оно пропало,

Но нет уже судьбы у нас другой,

И я шепчу: «Постой, Виталий Палыч,

Постой, подпустим ближе, дорогой».

И тихо в мире, только временами

Травиночка в прицеле задрожит.

Кусочек леса редкого за нами,

А дальше — поле, Родина лежит.

И солнце жарит, чтоб оно пропало,

Но нет уже судьбы у нас другой,

И я шепчу: «Постой, Виталий Палыч,

Постой, подпустим ближе, дорогой».

Окопчик наш — последняя квартира,

Другой не будет, видно, нам дано.

И черные проклятые мундиры

Подходят, как в замедленном кино.

И солнце жарит, чтоб оно пропало,

Но нет уже судьбы у нас другой,

И я кричу: «Давай, Виталий Палыч,

Давай на всю катушку, дорогой!»

…Мои года, как поезда, проходят,

Но прихожу туда хоть раз в году,

Где пахота заботливо обходит

Печальную фанерную звезду,

Где солнце жарит, чтоб оно пропало,

Где не было судьбы у нас другой,

И я шепчу: «Прости, Виталий Палыч,

Прости мне, что я выжил, дорогой».

Ми цю справу разом побачили,

Як роти дві піднялися із землі,

І рукава по лікоть закатали,

І до нас із Віталій Паличем пішли.

Приспів: А сонце смажить, щоб воно пропало,

Але немає вже долі у нас інший,

І я шепочу: «Стривай, Віталію Палич,

Стривай, підпустимо ближче, дорогий».

І тихо в світі, тільки часом

Травиночка в прицілі затремтить.

Шматок лісу рідкісного за нами,

А далі — поле, Батьківщина лежить.

І сонце смажить, щоб воно пропало,

Але немає вже долі у нас інший,

І я шепочу: «Стривай, Віталію Палич,

Стривай, підпустимо ближче, дорогий».

Окопчик наш - остання квартира,

Інший не буде, видно, нам дано.

І чорні прокляті мундири

Підходять, як у уповільненому кіно.

І сонце смажить, щоб воно пропало,

Але немає вже долі у нас інший,

І я кричу: «Давай, Віталію Палич,

Давай на всю котушку, дорогий!»

…Мої роки, як потяги, минають,

Але приходжу туди хоч раз на рік,

Де оранка дбайливо обходить

Сумну фанерну зірку,

Де сонце смажить, щоб воно пропало,

Де не було долі у нас інший,

І я шепочу: «Пробач, Віталію Палич,

Пробач мені, що я вижив, дорогий».