Затяжной прыжок - Владимир Высоцкий

Хорошо, что за ревом не слышалось звука,

Что с позором своим был один на один.

Я замешкался возле открытого люка

И забыл пристегнуть карабин.

Мой инструктор помог и коленом пинок

Перейти этой слабости грань.

За обычное наше: «Смелее, сынок»

Принял я его сонную брань.

И оборвали крик мой, и обожгли мне щеки

Холодной острой бритвой восходящие потоки.

И звук обратно в печень мне вогнали вновь на вздохе

Веселые, беспечные воздушные потоки.

Я попал к ним в умелые, цепкие руки,

Мнут, швыряют меня, что хотят, то творят.

И с готовностью я сумасшедшие трюки

Выполняю, шутя, все подряд.

Есть ли в этом паденьи какой-то резон

Я узнаю потом, а пока,

То валился в лицо мне земной горизонт,

То шарахались вниз облака.

И обрывали крик мой, и выбривали щеки

Холодной острой бритвой восходящие потоки,

И вновь вгоняли в печень мне, упруги и жестоки,

Невидимые, встречные воздушные потоки.

Но рванул я кольцо на одном вдохновеньи,

Как рубаху от ворота или чеку.

Это было в случайном, свободном паденьи

Восемнадцать недолгих секунд.

А теперь некрасив я, горбат с двух сторон,

В каждом горбе спасительный шелк,

Я на цель устремлен, и влюблен, и влюблен

В затяжной, не случайный прыжок.

И обрывают крик мой, и выбривают щеки

Холодной острой бритвой восходящие потоки.

И проникают в печень мне на выдохе и вдохе

Бездушные и вечные воздушные потоки.

Беспримерный прыжок из глубин стратосферы.

По сигналу «Пошел!»

Я шагнул в никуда.

За невидимой тенью безликой химеры,

За свободным паденьем айда.

Я пробьюсь сквозь воздушную тьму,

Хоть условья паденья не те.

Но и падать свободно нельзя потому,

Что мы падаем не в пустоте.

И обрывают крик мой, и выбривают щеки

Холодной острой бритвой восходящие потоки.

На мне мешки заплечные, встречаю руки в боки

Прямые, безупречные воздушные потоки.

Ветер в уши сочится и шепчет скабрезно:

«Не тяни за кольцо, скоро легкость придет».

До земли триста метров, сейчас будет поздно.

Ветер врет, обязательно врет.

Стропы рвут меня вверх, выстрел купола, стоп.

И как не было этих минут,

Нет свободных падений с высот,

Но зато есть свобода раскрыть парашют.

Мне охлаждают щеки и открывают веки,

Исполнены потоки забот о человеке.

Глазею ввысь печально я, там звезды одиноки,

И пью горизонтальные воздушные потоки.

Добре, що за ревом не чулося звуку,

Що з ганьбою своєю був один на один.

Я забарився біля відкритого люка

І забув пристебнути карабін.

Мій інструктор допоміг і колінам стусанів

Перейти до цієї слабкості грань.

За звичайне наше: «Сміливіше, синку»

Прийняв я його сонну лайку.

І обірвали крик мій, і обпалили мені щоки

Холодною гострою бритвою висхідні потоки.

І звук назад у печінку мені увігнали знову на зітханні

Веселі, безтурботні повітряні потоки.

Я потрапив до них в умілі, чіпкі руки,

Мнуть, жбурляють мене, що хочуть, то творять.

І з готовністю я божевільні трюки

Виконую, жартома, все поспіль.

Чи є в цьому падінні якийсь резон

Я дізнаюся потім, а поки,

То валився в обличчя мені земний обрій,

То¸ шарахалися вниз хмари.

І обривали крик мій, і вибривали щоки

Холодною гострою бритвою висхідні потоки,

І знову вганяли в печінка мені, пружки і жорстокі,

Невидимі, зустрічні повітряні потоки.

Але рвонув я кільце на одному натхненні,

Як сорочку від ворота чи чеку.

Це було у випадковому, вільному падінні

Вісімнадцять недовгих секунд.

А тепер некрасивий я, горбатий з двох сторін,

У кожному горбі рятівний шовк,

Я на мету спрямований, і закоханий, і закоханий

У затяжний, невипадковий стрибок.

І обривають крик мій,і виголюють щоки

Холодною гострою бритвою висхідні потоки.

І проникають в печінку мені на видиху і вдиху

Бездушні та вічні повітряні потоки.

Безприкладний стрибок із глибин стратосфери.

За сигналом «Пішов!»

Я ступив у нікуди.

За невидимою тінню безликої химери,

За вільним падінням гайда.

Я проб'юся крізь повітряну темряву,

Хоч умови падіння не ті.

Але і падати вільно не можна тому,

Що ми падаємо не в порожнечі.

І обривають крик мій,і виголюють щоки

Холодною гострою бритвою висхідні потоки.

На мені мішки заплечні, зустрічаю руки в боки

Прямі, бездоганні повітряні потоки.

Вітер у вуха сочиться і шепоче скрізно:

«Не тягни за кільце, скоро легкість прийде».

До землі триста метрів, зараз буде пізно.

Вітер бреше, обов'язково бреше.

Стропи рвуть мене нагору, постріл купола, стоп.

І як не було цих хвилин,

Немає вільних падінь з висот,

Але є свобода розкрити парашут.

Мені охолоджують щоки і відкривають повіки,

Виконані потоки турбот про людину.

Глазю вгору сумно я, там зірки самотні,

І п'ю горизонтальні повітряні потоки.