Песня о врачах - Владимир Высоцкий

На стене висели в рамках бородатые мужчины —

Все в очечках на цепочках, по-народному — в пенсне, —

Все они открыли что-то, все придумали вакцины,

Так что если я не умер — это все по их вине.

Доктор молвил: «Вы больны», —

И меня заколотило,

И сердечное светило

Ухмыльнулось со стены, —

Здесь не камера — палата,

Здесь не нары, а скамья,

Не подследственный, ребята,

А исследуемый я!

И хотя я весь в недугах, мне не страшно почему-то, —

Подмахну давай, не глядя, медицинский протокол!

Мне известен Склифосовский, основатель института,

Мне знаком товарищ Боткин — он желтуху изобрел.

В положении моем

Лишь чудак права качает:

Доктор, если осерчает,

Так упрячет в «желтый дом».

Все зависит в этом доме оном

От тебя от самого:

Хочешь — можешь стать Буденным,

Хочешь — лошадью его!

У меня мозги за разум не заходят — верьте слову —

Задаю вопрос с намеком, то есть, лезу на скандал:

«Если б Кащенко, к примеру, лег лечиться к Пирогову —

Пирогов бы без причины резать Кащенку не стал…»

Но и врач не лыком шит —

Он хитер и осторожен.

«Да, вы правы, но возможен

Ход обратный», — говорит.

Вот палата на пять коек,

Вот профессор входит в дверь —

Тычет пальцем: «Параноик», —

И поди его проверь!

Хорошо, что вас, светила, всех повесили на стенку —

Я за вами, дорогие, как за каменной стеной,

На Вишневского надеюсь, уповаю на Бурденку, —

Подтвердят, что не душевно, а духовно я больной!

Род мой крепкий — все в меня, —

Правда, прадед был незрячий;

Свекр мой — белогорячий,

Но ведь свекр- не родня!

«Доктор, мы здесь с глазу на глаз —

Отвечай же мне, будь скор:

Или будет мне диагноз,

Или будет — приговор?»

И врачи, и санитары, и светила все смутились,

Заоконное светило закатилось за спиной,

И очечки на цепочке как бы влагою покрылись,

У отца желтухи щечки вдруг покрылись белизной.

И нависло острие,

И поежилась бумага, —

Доктор действовал на благо,

Жалко — благо не мое, —

Но не лист перо стальное —

Грудь проткнуло, как стилет:

Мой диагноз — паранойя,

Это значит — пара лет!

На стіні висіли в рамках бородаті чоловіки —

Все в очечках на ланцюжках, по-народному — у пенсне, —

Усі вони відкрили щось, всі вигадали вакцини,

Так що якщо я не помер це все по їхній вині.

Доктор мовив: «Ви хворі», —

І мене заколотило,

І сердечне світило

Посміхнулося зі стіни,—

Тут не камера — палата,

Тут не нари, а лавка,

Не підслідний, хлопці,

А досліджуваний я!

І хоч я весь у недугах, мені не страшно чомусь, —

Підмахну давай, не дивлячись, медичний протокол!

Мені відомий Скліфосовський, засновник інституту,

Мені знайомий товариш Боткін — він жовтяницю винайшов.

У стані моєму

Лише дивак права качає:

Лікар, якщо сердить,

Так упряне в «жовтий будинок».

Все залежить в цьому будинку оном

Від тебе від самого:

Хочеш — можеш стати Будьонним,

Хочеш — конем його!

У мене мізки за розум не заходять вірте слову

Задаю питання з натяком, тобто , лізу на скандал:

«Якщо б Кащенко, до прикладу, ліг лікуватися до Пирогового —

Пирогов би без причини різати Кащенку не став ... »

Але і лікар не ликом шити —

Він хитрий і обережний.

«Так, ви права, але можливий

Хід зворотний»,— каже.

Ось палата на п'ять ліжок,

Ось професор входить у двері —

Тисне пальцем: «Параноїк», —

І поди його перевір!

Добре, що вас, світила, всіх повісили на стіну.

Я за вами, дорогі, як за кам'яною стіною,

На Вишневського сподіваюся, сподіваюся на Бурденку,—

Підтвердять, що не душевно, а духовно я хворий!

Рід мій міцний - все в мене, -

Правда, прадід був незрячий;

Свекор мій — білогарячий,

Але ведь свекрне рідня!

«Доктор, ми тут з очі на очі —

Відповідай мені, будь скорий:

Або буде мені діагноз,

Чи буде — вирок?»

І лікарі, і санітари, і світила всі зніяковіли,

Завіконне світило закотилося за спиною,

І очечки на ланцюжку як би вологою вкрилися,

У батька жовтяниці щічки раптом покрилися білизною.

І нависло вістря,

І смажився папір, —

Лікар діяв на благо,

Жаль — благо не моє,—

Але не аркуш перо сталеве—

Груди проткнули, як стилет:

Мій діагноз - параноя,

Це значить - пара років!