Памятник - Владимир Высоцкий

Я при жизни был рослым и стройным,

Не боялся ни слова, ни пули

И в привычные рамки не лез, —

Но с тех пор, как считаюсь покойным,

Охромили меня и согнули,

К пьедесталу прибив «Ахиллес».

Не стряхнуть мне гранитного мяса

И не вытащить из постамента

Ахиллесову эту пяту,

И железные ребра каркаса

Мертво схвачены слоем цемента, —

Только судороги по хребту.

Я хвалился косою саженью —

Нате смерьте!

-

Я не знал, что подвергнусь суженью

После смерти, —

Но в обычные рамки я всажен —

На спор вбили,

А косую неровную сажень —

Распрямили.

И с меня, когда взял я да умер,

Живо маску посмертную сняли

Расторопные члены семьи, —

И не знаю, кто их надоумил, —

Только с гипса вчистую стесали

Азиатские скулы мои.

Мне такое не мнилось, не снилось,

И считал я, что мне не грозило

Оказаться всех мертвых мертвей, —

Но поверхность на слепке лоснилась,

И могильною скукой сквозило

Из беззубой улыбки моей.

Я при жизни не клал тем, кто хищный,

В пасти палец,

Подходившие с меркой привычной —

Опасались, —

Но по снятии маски посмертной —

Тут же в ванной —

Гробовщик подошел ко мне с меркой

Деревянной…

А потом, по прошествии года, —

Как венец моего исправленья —

Крепко сбитый литой монумент

При огромном скопленье народа

Открывали под бодрое пенье, —

Под мое — с намагниченных лент.

Тишина надо мной раскололась —

Из динамиков хлынули звуки,

С крыш ударил направленный свет, —

Мой отчаяньем сорванный голос

Современные средства науки

Превратили в приятный фальцет.

Я немел, в покрывало упрятан, —

Все там будем!

-

Я орал в то же время кастратом

В уши людям.

Саван сдернули — как я обужен, —

Нате смерьте!

-

Неужели такой я вам нужен

После смерти?!

Командора шаги злы и гулки.

Я решил: как во времени оном —

Не пройтись ли, по плитам звеня?

-

И шарахнулись толпы в проулки,

Когда вырвал я ногу со стоном

И осыпались камни с меня.

Накренился я — гол, безобразен, —

Но и падая — вылез из кожи,

Дотянулся железной клюкой, —

И, когда уже грохнулся наземь,

Из разодранных рупоров все же

Прохрипел я похоже: «Живой!»

И паденье меня и согнуло,

И сломало,

Но торчат мои острые скулы

Из металла!

Не сумел я, как было угодно —

Шито-крыто.

Я, напротив, — ушел всенародно

Из гранита.

Я за життя був високим і струнким,

Не боявся ні слова, ні кулі

І в звичні рамки не лез, —

Але з тих пір, як вважаюся покійним,

Охромили мене і зігнули,

До п'єдесталу прибивши «Ахіллес».

Не струсити мені гранітного м'яса

І не витягнути з постаменту

Ахіллесову цю п'яту,

І залізні ребра каркасу

Мертво схоплені шаром цементу, —

Тільки судоми по хребту.

Я хвалився косою сажнем —

Нате смерьте!

-

Я не знав, що зазнаю звуження

Після смерті, -

Але в звичайні рамки я всаджений —

На суперечку вбили,

А косу нерівну сажень —

Розпрямили.

І з мені, коли взяв я так помер,

Жива маску посмертну зняли

Спритні члени сім'ї, —

І не знаю, хто їх надивив, —

Тільки з гіпсу начисто стесали

Азіатські вилиці мої.

Мені таке не думалося, не снилося,

І вважав я, що мені не грозило

Виявитися всіх мертвих мертв, —

Але поверхня на зліпці лисніла,

І могильною нудьгою прозирало

З беззубої посмішки моєї.

Я за життя не клав тим, хто хижий,

Впасти палець,

Ті, хто підходив із міркою звичною —

Побоювалися, —

Але по зняття маски посмертної —

Тут ж у ванної —

Трунар підійшов до мене з міркою

Дерев'яний...

А потім, після року, —

Як вінець мого виправлення

Міцно збитий литий монумент

При величезному скупченні народу

Відкривали під бадьорий спів, —

Під моє — з намагнічених стрічок.

Тиша наді мною розкололася —

З динаміків линули звуки,

З дахів вдарило спрямоване світло, —

Мій відчаєм зірваний голос

Сучасні засоби науки

Перетворили на приємний фальцет.

Я німів, у покривало захований, —

Усі там будемо!

-

Я кричав у то ж час кастратом

Вуха людям.

Саван зірвали — як я обужений, —

Нате смерьте!

-

Невже такий я вам потрібний

Після смерті?!

Командора кроки злі та гулки.

Я вирішив: як у часі віном

Чи не пройтися, чи по плитах ланки?

-

І шарахнулися натовпи в провулки,

Коли вирвав я ногу зі станом

І осипалося каміння з мене.

Нахилився я — гол, потворний, —

Але і падаючи — виліз зі шкіри,

Дотягнувся залізною клюкою, —

І, коли вже впав на землю,

З роздертих рупорів все ж

Прохрипів я схоже: «Живий!»

І падіння мене і зігнуло,

І зламало,

Але стирчать мої гострі вилиці

З металу!

Не зумів я, як завгодно

Шито-крите.

Я, навпаки, пішов всенародно

Із граніту.