Мой Гамлет - Владимир Высоцкий

Я только малость объясню в стихе —

На все я не имею полномочий…

Я был зачат, как нужно, во грехе —

В поту и нервах первой брачной ночи.

Я знал, что, отрываясь от земли, —

Чем выше мы, тем жестче и суровей;

Я шел спокойно прямо в короли

И вел себя наследным принцем крови.

Я знал — все будет так, как я хочу,

Я не бывал внакладе и в уроне,

Мои друзья по школе и мечу

Служили мне, как их отцы — короне.

Не думал я над тем, что говорю,

И с легкостью слова бросал на ветер —

Мне верили и так, как главарю,

Все высокопоставленные дети.

Пугались нас ночные сторожа,

Как оспою, болело время нами.

Я спал на кожах, мясо ел с ножа

И злую лошадь мучил стременами.

Я знал — мне будет сказано: «Царуй!»

—

Клеймо на лбу мне рок с рожденья выжег.

И я пьянел среди чеканных сбруй,

Был терпелив к насилью слов и книжек.

Я улыбаться мог одним лишь ртом,

А тайный взгляд, когда он зол и горек,

Умел скрывать, воспитанный шутом, —

Шут мертв теперь: «Аминь!»

Бедняга Йорик!..

Но отказался я от дележа

Наград, добычи, славы, привилегий:

Вдруг стало жаль мне мертвого пажа,

Я объезжал зеленые побеги…

Я позабыл охотничий азарт,

Возненавидел и борзых, и гончих,

Я от подранка гнал коня назад

И плетью бил загонщиков и ловчих.

Я видел — наши игры с каждым днем

Все больше походили на бесчинства, —

В проточных водах по ночам, тайком

Я отмывался от дневного свинства.

Я прозревал, глупея с каждым днем,

Я прозевал домашние интриги.

Не нравился мне век, и люди в нем

Не нравились, — и я зарылся в книги.

Мой мозг, до знаний жадный, как паук,

Все постигал: недвижность и движенье, —

Но толка нет от мыслей и наук,

Когда повсюду им опроверженье.

С друзьями детства перетерлась нить,

Нить Ариадны оказалась схемой.

Я бился над словами «быть, не быть»,

Как над неразрешимою дилеммой.

Но вечно, вечно плещет море бед, —

В него мы стрелы мечем — в сито просо,

Отсеивая призрачный ответ

От вычурного этого вопроса.

Зов предков слыша сквозь затихший гул,

Пошел на зов, — сомненья крались с тылу,

Груз тяжких дум наверх меня тянул,

А крылья плоти вниз влекли, в могилу.

В непрочный сплав меня спаяли дни —

Едва застыв, он начал расползаться.

Я пролил кровь, как все, — и, как они,

Я не сумел от мести отказаться.

А мой подъем пред смертью — есть провал.

Офелия!

Я тленья не приемлю.

Но я себя убийством уравнял

С тем, с кем я лег в одну и ту же землю.

Я Гамлет, я насилье презирал,

Я наплевал на датскую корону, —

Но в их глазах — за трон я глотку рвал

И убивал соперника по трону.

Но гениальный всплеск похож на бред,

В рожденьи смерть проглядывает косо.

А мы все ставим каверзный ответ

И не находим нужного вопроса.

Я тільки трохи поясню в вірші

На все я не маю повноважень…

Я був зачатий, як треба, у гріху

У поту і нервах першої шлюбної ночі.

Я знав, що, відриваючись від землі, —

Чим вище ми, тим жорсткішим і суворішим;

Я ішов спокійно прямо в королі

І поводився спадкоємним принцом крові.

Я знав — все буде так, як я хочу,

Я не був у накладі і в уроні,

Мої друзі по школі і мечу

Служили мені, як їхні батьки короні.

Не думав я над тим, що говорю,

І з легкістю слова кидав на вітер —

Мені вірили і так, як ватажку,

Усі високопоставлені діти.

Лякалися нас нічні сторожа,

Як віспи, боліло час нами.

Я спав на шкірах, м'ясо їв з ніжа

І злий кінь мучив стременами.

Я знав — мені буде сказано: «Царуй!»

-

Клеймо на лобі мені рок з народження випалив.

І я п'янів серед карбованих збруй,

Був терплячий до насильства слів і книжок.

Я посміхатися міг одним лише ротом,

А таємний погляд, коли він зол і гірко,

Вмів приховувати, вихований блазнем, —

Блазень мертвий тепер: «Амінь!»

Бідолаха Йорік!..

Але відмовився я від поділу

Нагород, здобичі, слави, привілеїв:

Раптом стало шкода мені мертвого пажа,

Я об'їжджав зелені пагони…

Я забув мисливський азарт,

Зненавидів і хортів, і гончих,

Я від підранку гнав коня назад

І батогом бив загонщиків і ловчих.

Я бачив — наші ігри з кожного дня

Дедалі більше скидалися на безчинства, —

У проточних водах по ночах, потай

Я відмивався від денного свинства.

Я прозрівав, дурна з кожним днем,

Я проґав домашні інтриги.

Не подобався мені вік, і люди в ньому

Не подобалися, — і я зарився в книги.

Мій мозок, до знань жадібний, як павук,

Все осягав: нерухомість і рух, —

Але толку немає від думок і наук,

Коли всюди їм спростування.

З друзями дитинства перетерлася нитка,

Нитка Аріадни виявилася схемою.

Я бився над словами «бути, не бути»,

Як над нерозв'язною дилемою.

Але вічно, вічно хлюпає море бід, —

У нього ми стріли мечем в сито просо,

Відсіваючи примарну відповідь

Від химерного цього питання.

Поклик предків чуючи крізь затихлий гул,

Пішов на клик, — сумніви кралися з тилу,

Вантаж тяжких дум нагору мене тягнув,

А крила плоті вниз вабили, у могилу.

В неміцний сплав мене спаяли дні —

Ледве застигши, він почав розповзатися.

Я пролив кров, як усі, і, як вони,

Я не зміг від помсти відмовитися.

А мій підйом перед смертю — є провал.

Офеліє!

Я тління не приймаю.

Але я себе вбивством зрівняв

З тим, з ким я ліг в одну й ту землю.

Я Гамлет, я насилля зневажав,

Я наплював на датську корону, —

Але в вох очах — за трон я ковтку рвав

І вбив суперника по трону.

Але геніальний сплеск схожий на марення,

У народженні смерть проглядає косо.

А ми все ставимо каверзну відповідь

І не знаходимо потрібного питання.