Лукоморье - Владимир Высоцкий

Лукоморья больше нет, от дубов простыл и след,

Дуб годится на паркет, так ведь нет -

Выходили из избы здоровенные жлобы,

Порубили все дубы на гробы.

Ты уймись, уймись, тоска у меня в груди,

Это только присказка, сказка впереди.

Распрекрасно жить в домах на куриных на ногах,

Но явился всем на страх Вертопрах,

Добрый молодец он был - бабку-ведьму подпоил,

Ратный подвиг совершил, дом спалил.

Ты уймись, уймись, тоска у меня в груди,

Это только присказка, сказка впереди.

Тридцать три богатыря порешили, что зазря

Берегли они царя и моря,

Каждый взял себе надел, кур завел и в нем сидел

Охраняя свой удел не у дел.

Ободрав зеленый дуб, дядька ихний сделал сруб,

А с окружающими туп стал и груб,

И ругался день-деньской бывший дядька их морской,

Хоть имел участок свой под Москвой.

Ты уймись, уймись, тоска у меня в груди,

Это только присказка, сказка впереди.

А Русалка, вот дела - честь недолго берегла,

И однажды, как смогла, родила,

Тридцать три же мужика не желают знать сынка,

Пусть считается пока сын полка.

Как-то раз один колдун, врун болтун и хохотун,

Предложил ей, как знаток бабских струн,

Мол, русалка, все пойму и с дитем тебя возьму,

И пошла она к нему как в тюрьму.

Ты уймись, уймись, тоска у меня в груди,

Это только присказка, сказка впереди.

Там и вправду ходит кот, как направо, так поет,

А как налево - так загнет анекдот,

Но ученый, сукин сын, цепь златую снес в торгсин,

А на выручку - один в магазин.

Как-то раз за Божий дар получил он гонорар,

В Лукоморье перегар на гектар,

Но хватил его удар и чтоб избегнуть Божьих кар

Кот диктует про татар мемуар.

Ты уймись, уймись, тоска у меня в груди,

Это только присказка, сказка впереди.

А бородатый Черномор, лукоморский первый вор,

Он давно Людмилу спер, ой, хитер!

Ловко пользуется, тать, тем, что может он летать,

Зазеваешься - он хвать - и тикать.

А коверный самолет сдал в музей в запрошлый год,

Любознательный народ так и прет,

И без опаски старый хрыч баб ворует - хнычь, ни хнычь,

Ой, скорей его разбей паралич!

Нету мочи, нету сил - Леший как-то недопил,

Лешачиху свою бил и вопил:

"Дай рубля, прибью а то, я ж добытчик, али кто?

А не дашь, тоды пропью долото!"

"Я ли ягод не носил?",- снова Леший голосил

"А коры по сколько кил приносил!

Надрывался издаля все твоей забавы для,

А ты жалеешь мне рубля, ах, ты тля!"

И невиданных зверей, дичи всякой нету ей,

Понаехало за ей егерей,

Так что значит не секрет - Лукоморья больше нет,

И все, о чем писал поэт - это бред.

Ты уймись, уймись, тоска, душу мне не рань,

Раз уж это - присказка, значит дело дрянь.

Лукомор'я більше немає, від дубів застиг і слід,

Дуб годиться на паркет, так ні -

Виходили з хати здоровені жлоби,

Порубали всі дуби на труни.

Ти вгамуйся, вгамуйся, туга у мене в грудях,

Це лише приказка, казка попереду.

Чудово жити в будинках на курячих на ногах,

Але з'явився всім на страх Вертопрах,

Добрий молодець він був - бабку-відьму підпоїв,

Ратний подвиг здійснив, будинок спалив.

Ти вгамуйся, вгамуйся, туга у мене в грудях,

Це лише приказка, казка попереду.

Тридцять три богатирі вирішили, що зазря

Берегли вони царя та моря,

Кожен узяв собі наділ, курей завів і сидів у ньому

Охороняючи свій спадок не біля справ.

Обідравши зелений дуб, їхній дядько зробив зруб,

А з оточуючими туп став і грубий,

І лаявся день-денний колишній дядько їхній морський,

Хоч мав ділянку свою під Москвою.

Ти вгамуйся, вгамуйся, туга у мене в грудях,

Це лише приказка, казка попереду.

А Русалка, ось справи – честь недовго берегла,

І одного разу, як змогла, народила,

Тридцять три ж мужики не бажають знати синка,

Нехай вважається поки що син полку.

Якось один чаклун, брехун базікання і регіт,

Запропонував їй, як знавець бабських струн,

Мовляв, русалка, все зрозумію і з дитиною тебе візьму,

І пішла вона до нього, як у в'язницю.

Ти вгамуйся, вгамуйся, туга у мене в грудях,

Це лише приказка, казка попереду.

Там і справді ходить кіт, як праворуч, так співає,

А як ліворуч - так загне анекдот,

Але вчений, сучий син, златий ланцюг зніс у торгсин,

А на виручку – один у магазин.

Якось за Божий дар отримав він гонорар,

У Лукомор'ї перегар на гектар,

Але вихопив його удар і щоб уникнути Божих кар

Кіт диктує про татар спогад.

Ти вгамуйся, вгамуйся, туга у мене в грудях,

Це лише приказка, казка попереду.

А бородатий Чорномор, лукоморський перший злодій,

Він давно Людмилу спер, ой, хитро!

Спритно користується, тати, тим, що може він літати,

Зазівешся - він хвать - і цокати.

А килимовий літак здав у музей минулого року,

Допитливий народ так і пре,

І без побоювання старий хрич баб краде - хниж, ні хнич,

Ой, скоріше його розбий параліч!

Нема сечі, нема сил - Лісовик якось недопив,

Лешачиху свою бив і кричав:

"Дай рубля, приб'ю а то, я ж здобувач, чи хто?"

А не даси, тоді проп'ю долото!

"Я ягід не носив?", - знову Лісовик голосив

"А кори по скільки кіл приносив!"

Надривався здаля всі твоєї забави для,

А ти шкодуєш мені рубля, ах, ти попелиця!

І небачених звірів, дичини всякої нема їй,

Наїхало за нею єгерів,

Так що значить не секрет – Лукомор'я більше немає,

І все, про що писав поет – це марення.

Ти вгамуйся, вгамуйся, туга, душу мені не рани,

Якщо це - приказка, значить справа погань.