Чужой дом - Владимир Высоцкий

Что за дом притих,

Погружен во мрак,

На семи лихих

Продувных ветрах,

Всеми окнами

Обратясь в овраг,

А воротами —

На проезжий тракт?

Ох, устал я, устал, — а лошадок распряг.

Эй, живой кто-нибудь, выходи, помоги!

Никого, — только тень

промелькнула в сенях,

Да стервятник спустился и сузил круги.

В дом заходишь как

Все равно в кабак,

А народишко —

Каждый третий — враг.

Своротят скулу,

Гость непрошеный!

Образа в углу —

И те перекошены.

И затеялся смутный, чудной разговор,

Кто-то песню стонал и гитару терзал,

И припадочный малый — придурок и вор —

Мне тайком из-под скатерти нож показал.

«Кто ответит мне —

Что за дом такой,

Почему во тьме,

Как барак чумной?

Свет лампад погас,

Воздух вылился…

Али жить у вас

Разучилися?

Двери настежь у вас, а душа взаперти.

Кто хозяином здесь?- напоил бы вином".

А в ответ мне:

«Видать, был ты долго в пути —

И людей позабыл, — мы всегда так живем!

Траву кушаем,

Век — на щавеле,

Скисли душами,

Опрыщавели,

Да еще вином

Много тешились, —

Разоряли дом,

Дрались, вешались".

«Я коней заморил, — от волков ускакал.

Укажите мне край, где светло от лампад.

Укажите мне место, какое искал, —

Где поют, а не стонут, где пол не покат».

«О таких домах

Не слыхали мы,

Долго жить впотьмах

Привыкали мы.

Испокону мы —

В зле да шепоте,

Под иконами

В черной копоти».

И из смрада, где косо висят образа,

Я, башку очертя гнал, забросивши кнут,

Куда кони несли да глядели глаза,

И где люди живут, и — как люди живут.

…Сколько кануло,

сколько схлынуло!

Жизнь кидала меня — не докинула.

Может, спел про вас неумело я,

Очи черные, скатерть белая?!

Що за домом притих,

Занурений у темряву,

На сімох лихих

Продувні вітри,

Всі вікна

Звернувшись у яр,

А воротами —

На проїжджий тракт?

Ох, втомився я, втомився, — а конячок розпряг.

Гей, живий хтось, виходь, допоможи!

Нікого, — тільки тінь

промайнула в сінях,

Так, стерв'ятник спустився і звузив кола.

У будинок заходиш як

Все одно в кабак,

А народка —

Кожен третій — ворог.

Зворотять вилицю,

Гість непроханий!

Образу в кутку

І ті перекошені.

І затіялася невиразна, дивна розмова,

Хтось пісню стогнав і гітару мучив,

І припадковий малий — придурок і злодій —

Мені потай з-під скатертини ніж показав.

«Хто відповість мені —

Що за будинком такий,

Чому у темряві,

Як барак чумний?

Світло лампад згасло,

Повітря вилилося...

Алі жити у вас

Розучилися?

Двері навстіж у вас, а душа під замком.

Хто господарем тут? - напоїв би вином».

А в відповідь мені:

«Мабуть, був ти довго в шляху —

І людей забув, — ми завжди так живемо!

Траву їємо,

Вік — на щавлі,

Скисли душами,

Обприщали,

Так ще вином

Багато тішилися, —

Розоряли будинок,

Билися, вішалися».

«Я коней заморив,— від вовків поскакав.

Вкажіть мені край, де світло від лампад.

Вкажіть мені місце, яке шукав,—

Де співають, а не стонуть, де підлога не покат».

«Про такі будинки

Не чули ми,

Довго жити в пітьмах

Звикли ми.

Споконві ми —

Злі та шепоті,

Під іконами

У чорної кіптяви».

І з смороду, де косо висять образи,

Я, голову окресливши гнав, закинувши батіг,

Куди коні несли та дивилися очі,

І де люди живуть, і як люди живуть.

…Скільки кануло,

скільки схлинуло!

Життя кидало мене — не докинуло.

Може, заспівав про вас невміло я,

Очі чорні, скатертина біла?!