Баллада о брошенном корабле - Владимир Высоцкий

Капитана в тот день называли на ты,

Шкипер с юнгой сравнялись в талантах,

Распрямляя хребты и срывая бинты,

Бесновались матросы на вантах.

Двери наших мозгов посрывало с петель.

В миражи берегов, покрывала земель —

Этих обетованных, желанных,

И колумбовых, и магелланных!

Только мне берегов не видать и земель,

С хода в девять узлов сел по горло на мель,

А y всех молодцов благородная цель,

И в конце-то концов, я ведь сам сел на мель!

И ушли корабли, мои братья, мой флот,

Кто чувствительней, брызги сглотнули.

Без меня продолжался великий поход,

На меня ж парусами махнули.

И погоду, и случай безбожно кляня,

Мои пасынки кучей бросали меня.

Вот со шлюпок два залпа — и ладно —

От Колумба и от Магеллана.

Я пью пену, волна не доходит до рта,

И от палуб до дна обнажились борта,

А бока мои грязны — таи, не таи,

Так любуйтесь на язвы и раны мои!

Вот дыра y ребра — это след от ядра,

Вот рубцы от тарана, и даже

Видны шрамы от крючьев — какой-то пират

Мне хребет перебил в абордаже.

Киль, как старый, неровный гитаровый гриф —

Это брюхо вспорол мне коралловый риф.

Задыхаюсь, гнию, так бывает:

И просоленное загнивает.

Ветры кровь мою пьют и сквозь щели снуют

Прямо с бака на ют меня ветры добьют.

Я под ними стою от утра до утра,

Гвозди в душу мою забивают ветра!

И гулякой хмельным все швыряют вверх дном

Эти ветры, незванные гости.

Захлебнуться бы им в моих трюмах вином

Или с мели сорвать меня в злости!

Я уверовал в это, как загнанный зверь,

Но не злобные ветры нужны мне теперь,

Мои мачты, как дряблые руки,

Паруса, словно груди старyхи.

Будет чудо восьмое, и добрый прибой

Мое тело омоет живою водой,

Море, божья роса, с меня снимет табу,

Вздует мне паруса, будто жилы на лбу!

Догоню я своих, догоню и прощу

Позабывшую помнить армаду.

И команду свою я обратно пущу,

Я ведь зла не держу на команду!

Только, кажется, нет больше места в строю!

— Плохо шутишь, корвет, потеснись, раскрою!

Как же так?

Я ваш брат, я ушел от беды,

Полевее фрегат, всем нам хватит воды!

До чего ж вы дошли, значит, что мне — уйти?

Если был на мели — Дальше нету пути?!

Разомкните ряды, Все же мы — корабли!

Всем нам хватит воды, всем нам хватит земли,

Этой обетованной, желанной,

И колумбовой, и магелланной!

Капітана в того дня називали на ти,

Шкіпер з Юнгою зрівнялися в талантах,

Розпрямляючи хребти і зриваючи бинти,

Біснувались матроси на вантах.

Двері наших мізків посривало з петель.

У міражі берегів, покривала земель —

Цих обітованих, бажаних,

І колумбових, і магелланних!

Тільки мені берегів не бачити і земель,

З ходу в дев'ять вузлів сіл по горло на мілину,

А y всіх молодців благородна мета,

І нарешті, я сам сів на мілину!

І пішли кораблі, мої брати, мій флот,

Хто чутливіший, бризки проковтнули.

Без мене продовжувався великий похід,

На мене ж вітрилами махнули.

І погоду, і випадок безбожно кляня,

Мої пасинки купою кидали мене.

Ось із шлюпок два залпи — і ладно —

Від Колумба і від Магеллана.

Я п'ю піну, хвиля не доходить до рота,

І від палуб до дна оголилися борти,

А боки мої брудні — таї, не таї,

Так милуйтеся на виразки і рани мої!

Ось діра y ребра — це слід від ядра,

Ось рубці від тарана, і навіть

Видно шрами від крючків — якийсь пірат

Мені хребет перебив у обладнанні.

Кіль, як старий, нерівний гітаровий гриф

Це черево впоров мені кораловий риф.

Задихаюсь, гнію, так буває:

І просолене загниє.

Вітри кров мою п'ють і крізь щілини снують

Прямо з бака на ют мені вітри доб'ють.

Я під ними стою від ранку до ранку,

Цвяхи в душу мою забивають вітру!

І гулякою хмільною все жбурляють догори дном

Ці вітри, непрохані гості.

Захлинутися би їм у моїх трюмах вином

Або з мели зірвати мене в злості!

Я увірував у це, як загнаний звір,

Але не злісні вітри потрібні мені тепер,

Мої щогли, як в'ялі руки,

Вітрила, мов груди старі.

Буде диво восьме, і добрий прибій

Моє тіло омий живою водою,

Море, божа роса, з мене зніме табу,

Пдує мені вітрила, ніби жили на лобі!

Наздожену я своїх, наздожену і пробачу

Забули пам'ятати армаду.

І команду свою я назад пущу,

Я ведь зла не тримаю на команду!

Тільки, здається, немає більше місця в строю!

— Погано жартуєш, корвет, потіснись, розкрию!

Як же так?

Я ваш брат, я пішов від біди,

Краще фрегат, всім нам вистачить води!

До чого ж ви дійшли, значить, що мені піти?

Якщо був на мілині — Далі немає шляху?!

Розімкніть ряди, Все ж ми - кораблі!

Всім нам вистачить води, усім нам вистачить землі,

Цією обітованою, бажаною,

І колумбової, і магелланної!