Падая с облака - Вадим Курылёв

На Солнце тень историй древних,

Мои следы ведут на Землю,

Вода под камень, огонь под вечный лёд,

Звезда погасла, я сделал шаг вперёд

Падая с облака стреляной гильзой — маюсь,

Я сон с четверга на субботу, я не исполняюсь.

Ночь в сердце чёрная дыра, слов не проявленных мираж,

Разбиты последние часы и этот мир уже не наш.

Но ветер уносит, как туман, фальшиво спетую печаль.

Восставший свет сбывается в одном из сумрачных начал.

Мои слова не любят дела,

Моя душа не верит телу,

Под нож вены, в огонь последний стих,

Моя надежда ушла любить других.

Падая с облака солнечным эхом — таю,

Я кровь на ступенях любви, я остываю.

Однажды снова став дождём, я буду плакать и мечтать,

В холодном зеркале Луны обрывком песни танцевать,

Слезою поведав на полях невоплотившихся шагов,

О том как прекрасна и мудра жизнь непроизнесённых слов.

Падая с облака неба осколком — каюсь,

Я просто пытаюсь любить, просто пытаюсь…

На Сонце тінь історій давніх,

Мої сліди ведуть на Землю,

Вода під камінь, вогонь під вічний лід,

Зірка згасла, я зробив крок вперед

Падаючи з хмари стріляною гільзою — маюсь,

Я сон із четверга на суботу, я не виконуюсь.

Ніч у серці чорна діра, слів не виявлених міраж,

Розбито останні години і цей світ уже не наш.

Але вітер забирає, як туман, фальшиво заспівану смуток.

Повстале світло збувається в одному з похмурих почав.

Мої слова не люблять справи,

Моя душа не вірить тілу,

Під ніж вени, вогонь останній вірш,

Моя надія пішла любити інших.

Падаючи з хмари сонячною луною — таю,

Я кров на ступені любові, я остигаю.

Якось знову ставши дощем, я буду плакати і мріяти,

У холодному дзеркалі Місяця уривком пісні танцювати,

Сльозою повідавши на полях невтілих кроків,

Про тому як прекрасне і мудре життя невимовних слів.

Падаючи з хмари неба уламком — каюся,

Я просто намагаюся любити, просто намагаюся…