Джин и тоник - Константин Арбенин, Вадим Курылёв

Вступление: Dm

Он ревновал ее к дождю

И укрывал джинсовой курткой

Ее июневые кудри,

А зонтик прижимал к локтю.

День дожидался темноты,

Жизнь начиналась с середины,

И закрывали магазины

Свои разнузданные1 рты.

Ветра стояли на своем,

Шатая цепь священнодейства,

И пошлое Адмиралтейство

Сдавало ангелов в наем,

Но вместо звезд их берегли

Два добрых духа Джин и Тоник,

И мир, казалось, в них утонет,

Едва дотронувшись земли…

Припев:

А мне казалось,

А мне казалось,

Bbmaj Gm7

Что белая зависть — не грех,

Что черная зависть — не дым.

И мне не писалось,

Мне не писалось,

Мне в эту ночь не писалось, —

Я привыкал быть великим немым.

Он ревновал ее к богам

И прятал под мостом от неба,

А голуби просили хлеба

И разбивались за стаканы.

Плоть несло, и дух опять

Штормил в девятибалльном танце —

От невозможности остаться

До невозможности унять.

И вечер длинных папирос

Линял муниципальным цветом,

И сфинксов он пугал ответом

На каждый каверзный вопрос.

И, видно, не забавы для —

По венам кровь против теченья.

Миг тормозов, развал-схожденье2,

И снова — твердая земля.

Припев:

А мне казалось,

А мне все казалось,

Что белая зависть — не блеф,

Что черная зависть — не дым.

И мне не писалось,

Мне опять не писалось,

Не пелось и не писалось, —

Я привыкал быть великим немым.

И отступил девятый вал,

И растворил свой сахар в дымке…

К стихам, к Довлатову, к «Ордынке"3

Он вдохновенно ревновал,

Но вместо рифм бежали вслед

Два юных сфинкса Джин и Тоник,

И воздух был упрям и тонок,

Впитав рассеянный рассвет.

Вступ: Dm

Він ревнував її до дощу

І покривав джинсовою курткою

Її червневі кучері,

А парасольку притискав до ліктя.

День чекав темряви,

Життя починалося з середини,

І закривали магазини

Свої розбещені роти.

Вітра стояли на своєму,

Шата ланцюг священнодійства,

І вульгарне Адміралтейство

Здавало ангелів у найм,

Але замість зірок їх берегли

Два добрі духи Джин і Тонік,

І світ, здавалося, в них потоне,

Ледве доторкнувшись до землі…

Приспів:

А мені здавалося,

А мені здавалося,

Bbmaj Gm7

Що біла заздрість - не гріх,

Що чорна заздрість - не дим.

І мені не писалося,

Мені не писалося,

Мені цієї ночі не писалося,—

Я звикав бути великим німим.

Він ревнував її до богам

І ховав під мостом від неба,

А голуби просили хліба

І розбивалися за склянки.

Плоть несло, і дух знову

Штормив у дев'ятибальному танці —

Від неможливості залишитися

До неможливості вгамувати.

І вечір довгих цигарок

Ліняв муніципальним кольором,

І сфінксів він лякав відповіддю

На кожне каверзне питання.

І, мабуть, не забави для —

По венах кров проти течії.

Мить гальм, розвал-схождение2,

І знову — тверда земля.

Приспів:

А мені здавалося,

А мені все здавалося,

Що біла заздрість - не блеф,

Що чорна заздрість - не дим.

І мені не писалося,

Мені знову неписалося,

Не співалось і не писалося, —

Я звикав бути великим німим.

І відступив дев'ятий вал,

І розчинив свій цукор у димку...

До віршів, до Довлатова, до «Ординці"3

Він натхненно ревнував,

Але замість рим бігли слідом

Два юні сфінкси Джин і Тонік,

І Повітря було вперте й тонке,

Увібравши розсіяний світанок.