Город - ЦеРН, ЦСНА

Строки, в чём-то сам себе признаёшься,

Недалеко?

Надолго?

Куда ты рвёшься?

Строго по жизни, по полной живёшь,

Лишь когда потеряешь цену поймёшь,

Врёшь, что в чудеса ты веришь,

Холодом время, дрожью веешь…

Мимо пролетают годы, птицы,

Местные, притёртые уже знакомые лица…

Мой город — старые серые краски,

Контраст с туманом и дымом ледяной маски,

Пережёвывая моменты своей истории

В бесконечной пыльной территории…

В теории копоть доставляла радость,

Наутро сырость, на утро усталость,

И что-то в груди сердце заставляет биться,

Имена, силуэты, лица злятся…

Некогда боятся, зачем стесняться?

Рассветы солнца, а тучи кружатся,

Жизнь заставляет за дорогое цепляться,

Раз — и начинает растворяться…

Мир кается, уже не зарекается мысль,

Громом раздаётся, душа смеётся,

Слова чистые или мутной водой.

Дышим ожиданием, молчим тишиной…

Город, с каждым годом становлюсь старше,

Теряю драгоценные минуты, но это не важно…

Кто его любит?

Кому он дорог?

Тем, кого я знал в пятнадцать — уже за сорок.

Секунды… у каждого свой срок не противься этому,

Дай Бог, чтобы хотя бы помнили сколько лет ему.

Горьким опытом здесь научены,

На этих улицах меня ловили одевали наручники,

Любили и мучали, лишали свободы,

Но всё же я провёл здесь свои лучшие годы!

Этот туман с моря и эти сопки,

Сколько намотали по его проспекту мои старые кроссовки

Холодным ветром и мелкой моросью,

Он раскрывал свои объятия мне поздней Осенью,

Сыпал опавшими листьями, дарил дожди

И я вернусь к тебе мой город — ты главное жди…

Рядки, в чомусь сам собі зізнаєшся,

Недалеко?

Надовго?

Куди ти рвешся?

Строго по життя, по повного живеш,

Лише коли втратиш ціну зрозумієш,

Брешиш, що в чудеса ти віриш,

Холодом час, тремтінням вієш…

Мимо пролітають роки, птахи,

Місцеві, притерті вже знайомі особи.

Моє місто - старі сірі фарби,

Контраст з туманом і димом крижаної маски,

Пережовуючи моменти своєї історії

У нескінченній курній території…

В теорії кіптява доставляла радість,

На ранок вогкість, на ранок втома,

І щось у груди серце змушує битися,

Імена, силуети, особи зляться.

Колись бояться, навіщо соромитись?

Світанки сонця, а хмари кружляють,

Життя змушує за дороге чіплятися,

Раз — і починає розчинятися…

Світ кається, вже не зарікається думка,

Громом лунає, душа сміється,

Слова чисті чи каламутною водою.

Дихаємо очікуванням, мовчимо тишею...

Місто, з кожним роком стаю старшим,

Втрачаю дорогоцінні хвилини, але це не важливо.

Хто його кохає?

Кому він дорогий?

Тим, кого я знав у п'ятнадцять— уже за сорок.

Секунди… у кожного свій термін не противитися цьому,

Дай Бог, щоб хоча б пам'ятали скільки років йому.

Гірким досвідом тут навчені,

На цих вулицях мене ловили одягали наручники,

Любили і мучили, позбавляли волі,

Але все ж я провів тут свої найкращі роки!

Цей туман із моря і ці сопки,

Скільки намотали по його проспекту мої старі кросівки

Холодним вітром і дрібним мрякою,

Він розкривав свої обійми мені пізно Восени,

Сипав опалим листям, дарував дощі

І я вернуся до тебі моє місто — ти головне чекай…