Распутица - Сергей Трофимов

Боже мой, как она надоела,

Осенняя эта распутица,

Целый день по колено в грязи

Еле тащишься по верстовой.

Может, встать и дождаться ночного мороза,

Чтобы больше не мучиться,

И по первому насту прийти на рассвете

Смертельно усталым домой.

Возвращаюсь.

Земля первым снегом

Укрыта от сглаза небесного,

Небо к осени, видно,

Устало проповедовать свет и тепло.

Плачет ветер, вселенскую смерть

Поминая унылою песнею,

Только я по колено в грязи

Всё пытаюсь идти этой смерти назло.

Возвращаюсь.

Нагие деревья

Стыдливо скрываются в сумерках,

Не признали меня, устыдились,

А ведь я их когда-то растил.

Даже месяц, мой спутник унылый,

Испуганно прячется в облаках,

Только грубою лаской мороз,

Как и прежде, в дороге меня приютил.

Путь не близкий, седая пурга

До весны заметает мои следы.

Я последний, кто шёл по дороге

До Покрова, что в ночь начался.

Утром мир будет девственно чистым,

Не знающим ни счастья, ни беды,

Значит грязь — это только преддверье

Счастья нового и красоты бытия.

Боже мій, як вона набридла,

Осіння ця бездоріжжя,

Цілий день по коліна в бруді

Ледве тягнешся по верстовій.

Може, встати і дочекатися нічного морозу,

Щоб більше не мучитися,

І по першому наступу прийти на світанку

Смертельно втомлений додому.

Повертаюся.

Земля першим снігом

Укрита від пристріту небесного,

Небо до осені, мабуть,

Втомилося проповідувати світло і тепло.

Плаче вітер, світову смерть

Пригадуючи похмурою піснею,

Тільки я по коліно в бруді

Все намагаюся йти цій смерті на зло.

Повертаюся.

Голі дерева

Сором'язливо ховаються в сутінках,

Не визнали мене, засоромилися,

А бо я их колись вирощував.

Навіть місяць, мій супутник сумний,

Злякано ховається в хмарах,

Тільки грубою ласкою мороз,

Як і раніше, в дорозі мене дав притулок.

Шлях не близький, сива пурга

До весни замітає мої сліди.

Я останній, хто йшов дорогою

До Покрова, що вночі почався.

Вранці світ буде чистим,

Не знаючим ні щастя, ні біди,

Значить бруд — це тільки переддень

Щастя нового та краси буття.