Песня о Ленине - Сергей Трофимов

Я не помню Ленина живьём,

Я его застал уже холодным.

Говорят, был дерзким пацаном,

Поимел державу принародно.

Отнял у богатых кошельки

И подвел под новые понятия:

Дескать, все отныне босяки —

Вот такая, значит, демократия.

Маленький, картавый, без волос,

Без конца по тюрьмам ошивался.

Видно, там несладко довелось,

Говорят, чернильницей питался.

Десять лет торчал на Колыме,

Партизанил в питерских болотах,

А потом метнулся по зиме

За бугром подтягивать босоту.

Женщин он к себе не допускал —

Все боялся, что менты банкуют.

Он, конечно, жутко тосковал,

Съест чернила и сидит, тоскует.

Но однажды в питерских Крестах

Ленин встретил каторжанку Надю,

Тоже вся на шифре, в кандалах —

Вот и поженилися не глядя.

Он Надюхе спуску не давал,

Так сказать, держал всегда на стрёме,

Сам удачно банки обувал,

Надя знала фарт на ипподроме,

В общем, жили воровской семьёй,

Вечерами резались в картишки.

Только вот о жизни половой

Вова беспокоился не слишком.

Как он мог Надюхе рассказать,

Как в далеком магаданском крае

При морозе минус сорок пять

Он по снегу полз от вертухаев,

Как, отняв ладони от лица,

Плакали навзрыд оленеводы…

Нет у революции конца!

Отдала, однако, за свободу.

От судьбы приняв такой удел,

Вова стал чудить и куролесить,

Прокатился дикий беспредел

По российским городам и весям,

Расстреляли тысячи людей,

У живых отняли пропитанье.

Вона как бывает у вождей,

Если он не вождь в интимном плане.

А теперь он вон, в гробу лежит,

Может, помер, может, притворился.

Он ведь, гад, живее всех живых,

Не, ну вона как в гробу-то сохранился.

Может быть, гореть ему в аду,

Но пока для всех, на всякий случай,

Пусть он будет лучше на виду,

Вдруг еще чего-нибудь отчебучит…

Я не пам'ятаю Леніна живцем,

Я його застав уже холодним.

Кажуть, був зухвалим пацаном,

Набув державу оприлюднено.

Відібрав у багатих гаманці

І підвів під нові поняття:

Мовляв, усі відтепер босяки

Отака, отже, демократія.

Маленький, картавий, без волосся,

Без кінця по в'язницях ошивався.

Видно, там несолодко довелося,

Кажуть, чорнильницею харчувався.

Десять років стирчав на Колимі,

Партизанив у пітерських болотах,

А потім метнувся по зимі

За бугром підтягувати босоту.

Жінок він до себе не допускав —

Все боявся, що менти банкують.

Він, звичайно, страшенно сумував,

З'їсть чорнило і сидить, тужить.

Але одного разу в пітерських Хрестах

Ленін зустрів каторжанку Надю,

Теж вся на шифрі, в кандалах —

От і поженилися не дивлячись.

Він надюсі спуску не давав,

Так би мовити, тримав завжди на стремі,

Сам вдало банки взував,

Надя знала фарт на Іподромі,

Загалом, жили злодійською сім'єю,

Вечорами різалися в картишки.

Тільки ось про життя статевого

Вова турбувався не надто.

Як він міг Надюсі розповісти,

Як у далекому магаданському краї

При морозі мінус сорок п'ять

Він за снігу повз від вертухаїв,

Як, відібравши долоні від особи,

Плакали навзрид оленярі.

Немає у революції кінця!

Віддала, однак, за свободу.

Від долі прийнявши таку долю,

Вова став дивувати і куролесити,

Прокотилося дике свавілля

По російських містах і терезах,

Розстріляли тисячі людей,

У живих відібрали їжу.

Вона як буває у вождів,

Якщо він не вождь в інтимному плані.

А тепер він, він, в труні лежить,

Може, помер, може, прикинувся.

Він ведь, гад, живіший за всіх живих,

Ні, ну вона як у гробу-то зберігся.

Можливо, горіти йому в пеклу,

Але поки для всіх, на всяк випадок,

Нехай він буде краще на виду,

Раптом ще чогось відчебучить.