О любви - Сергей Трофимов

Когда по весне сойдут снега

И реки взломают лёд

Забытая в нуждах и долгах

На землю любовь придёт.

В поношенных джинсах, босиком,

В горошинку рукава

И станет искать с надеждой в ком

Её благодать жива.

В толпе занятых собой людей

Не узнанная ни кем

Она побредёт с ромашкой лесной в руке.

Пойдёт мимо банков-бутиков,

Меняющих жизнь на бренд.

Охранник ей вслед нахмурит бровь

И спросит прописку мент.

В церковной ограде постоит,

Как-будто незваный гость.

О чём-то нездешнем загрустит,

Что было и не сбылось

И весь этот мир давно больной

Неверием в благодать

Заставит её одну без вины страдать.

И если её ты встретишь вдруг

Неведомо где и как.

Возьми из её усталых рук

Один лепесток цветка.

Пусть тяжесть его сильней тебя

Во множество тысяч раз.

За ношу твою Всевышний сполна воздаст.

Коли весною зійдуть сніги

І річки зламають лід

Забута в потребах і боргах

На землю любов прийде.

У поношених джинсах, босоніж,

У горошинку рукава

І стане шукати з надією в ком

Її благодать жива.

У натовпі зайнятих собою людей

Не впізнана нікому

Вона піде з ромашкою лісової в руці.

Піде повз банки-бутики,

Змінюють життя на бренд.

Охоронець їй слідом нахмурить брову.

І запитає прописку мент.

У церквній огорожі постоїть,

Начебто непроханий гість.

Про щось нетутешньому засумує,

Що було і не збулося

І весь цей світ давно хворий

Невірою в благодать

Змусить її одну без вини страждати.

І якщо її ти стрічеш раптом

Невідомо де і як.

Візьми з її втомлених рук

Одна пелюстка квітки.

Нехай тяжкість його сильніша за тебе

Багато тисяч разів.

Заношу твою Всевишній сповна віддасть.