Летним вечером - Сергей Трофимов

Летним вечером, тихим вечером

Вышел я до ларька табачного.

Там старушка в платочке клетчатом

Христа ради деньжата клянчила.

Дал я ей пять тыщь, на, мол, на обед

Или фруктами вон побалуйся,

А она прошептала мне в ответ:

«Вона как оно не задалось-то».

Говорю я ей: «Зря ты, бабка, так,

Посмотри, как люди поднялись-то.

Если жить с умом, будет всё ништяк,

А ума-то у нас прибавилось.

А что деньги разрухой нажиты,

Так ведь каяться будем в старости».

А она отвечала всё так же мне:

«Вона как оно не задалось-то».

А потом меня будто прорвало,

Стал я бабушке вдруг рассказывать,

Что, куда не глянь, так одно фуфло,

Что с делами пора завязывать.

Что во мне самом, как ни вороши,

Не найти ни добра ни жалости.

А в ответ будто стон моей души:

«Вона как оно не задалось-то».

Я пошёл домой, а она вослед

Всё крестила да причитала мне.

А вокруг неё толи Божий свет,

Толи солнце садится алое.

Літнього вечора, тихого вечора

Вийшов я до ларька тютюнового.

Там старенька в хустці картатим

Христа заради гроша клянчила.

Дав я їй п'ять тисяч, на, мовляв, на обід

Або фруктами он побалуйся,

А вона прошепотіла мені у відповідь:

«Вона як воно не задалося».

Кажу я їй: «Дарма, бабко, так,

Подивися, як люди піднялися.

Якщо жити з розумом, буде все ніштяк,

А розуму ж у нас додалося.

А що гроші розрухою нажиті,

Тож каятися будемо в старості».

А вона відповідала все так мені:

«Вона як воно не задалося».

А потім мене ніби прорвало,

Став я бабусі раптом розповідати,

Що, куди не глянь, так одне фуфло,

Що з справами настав час зав'язувати.

Що в мені самому, як не воруши,

Не знайти ні добра ні жалю.

А в відповідь ніби стогін моєї душі:

«Вона як воно не задалося».

Я пішов додому, а вона слідом

Все хрестила та голосила мені.

А навколо неї толи Боже світло,

Толі сонце сідає червоне.