Vaters Mantel - Reinhard Mey

Er sitzt auf dem Küchentisch im Schneidersitz

In der kleinen Küche, verstreut um ihn liegen

Kreide, Stoffbahnen, Schnipsel und Garn,

Er summt vor sich hin und seine Hände fliegen.

Sie führen Nadel und Faden geschickt,

Pfeilschnell und wohlbedacht durch das Gewebe,

Hebt die Hand, hält inne, hält Nadel und Garn

Für einen prüfenden Blick in der Schwebe.

Die Kinder kennen das Bild nur zu gut,

Das Zuschneiden, Auftrennen, Nähen und Messen,

Sie woll’n, dass der Tisch wieder ihnen gehört

Für die kurze Zeit vor dem Abendessen.

Und sie fragen die Mutter, was näht er denn grad',

Und die Mutter flüstert, fast als wär's ein Verrat:

Vaters Mantel

Er näht ihn aus schweren kostbaren Tuch,

Er näht ihn für immer, er näht ihn mit Liebe.

Das hat er gelernt, als er vierzehn war,

Und noch immer spürt er die Rohrstockhiebe,

Wenn der Meister in blinden Zorn geriet,

Weil ein Muster sich nicht in ein Muster fügte,

Unsichtbar, nur einen Fadenbreit,

Und das kleinste hen mit Schlägen rügte.

Vom ersten Tageslicht bis in die Nacht,

Und keinen Feiertag gab’s bei dem Schinder.

Zu fünft waren sie und sie nähten für ihn,

Zu fünft und sie waren noch allesamt Kinder.

Die Nähstube kalt und der Lohn jämmerlich.

Aber diesen Mantel, den näht er für sich!

Vaters Mantel

Zu Haus acht Geschwister in karger Zeit,

Er bringt sie durch mit dem Geschick seiner Hände,

Näht, bügelt, wäscht für sie und er füllt

Ihre Teller, wenn’s eng wird zum Monatsende.

Er heftet den Kragen an das Revers,

Um das Fischgrätmuster genau anzusetzen,

Näht das seidige Futter ein und er sieht

Sich heimkehren aus dem Krieg in einem Fetzen.

Sieht sich im gottverlassenen Unterstand

Noch für all die andern armen Teufel nähen,

Fußlappen aus Fahnen und Uniform,

Auf denen sie dann in Gefangenschaft gehen.

Den Krümel Tabak teilt er brüderlich,

Aber diesen Mantel, den näht er für sich!

Vaters Mantel

Er hat ihn betrachtet mit stillem Stolz:

Die Stulpen am Ärmel, der aufrechte Kragen,

Die Knöpfe, die Patten, die schnurgrade Naht,

Im Dorf hat noch keiner so einen getragen.

Er näht für die Frau und die Kinder jetzt

Hosen und Rock, macht Neues aus alten Dingen,

Macht Mützen und näht Kleider für das Dorf

Aus den Stoffresten, die ihm die Leute bringen.

Sie kommen gern auf einen kleinen Schwatz

Herein, wenn sie das fertige Stück abholen,

Sie loben die Arbeit, zahlen den Lohn,

Und durch die Küchentür blicken sie verstohlen

Auf den Flur: Da hängt er fein säuberlich

Auf dem Bügel, ein Meisterstück Stich für Stich!

Vaters Mantel

Ich sehe ihn vor mir im Schneidersitz,

Um ihn verstreut Schnipsel und Stoffreste,

Das Maßband ausgerollt um seinen Hals,

Bunte Fäden wie Orden auf seiner Weste.

Er hat mir den Mantel geschenkt, als er

Ihm groß geworden war in späten Jahren,

Er hat mich geadelt mit dem Geschenk

Und dem Vertrau’n, ihn in Ehren zu bewahren.

Das gute Tuch, neu wie am ersten Tag,

Die Stulpen, die Ärmel, der aufrechte Kragen!

Ich trag ihn und trag die Erinnerung

An den Schneider an ganz besonderen Tagen,

Mit Freude, aufrecht und feierlich,

Ich bin mir bewusst, heut trage ich

Vaters Mantel.

Він сидить, схрестивши ноги, на кухонному столі

На маленькій кухні, розкиданій навколо нього

Крейда, довжина тканини, уривки та нитки,

Сам собі гуде, а руки летять.

Вони вміло володіють голкою і ниткою,

Швидкий, як стріла, продуманий крізь плетіння,

Підняти руку, зробити паузу, тримаючи голку і нитку

Для уважного погляду на баланс.

Діти дуже добре знають картину,

Розкрій, розрізання, шиття та вимірювання

Вони хочуть, щоб стіл знову був їхнім

На короткий час до обіду.

І питають у матері, що він зараз шиє?

А мати шепоче, майже наче зрада:

пальто батька

Він шиє його з важкого дорогоцінного сукна,

Він шиє його вічно, він шиє його з любов’ю.

Він дізнався про це, коли йому було чотирнадцять

І він усе ще відчуває, як тростина дме,

Коли господар впав у сліпий гнів,

Тому що шаблон не вписувався в шаблон

Невидимий, лише на нитку,

А найменшу курку дорікали ударами.

Від першого світла до ночі,

І не було свята у лайєра.

Їх було п'ятеро, і вони для нього шили,

Їх було п’ятеро, і всі вони були діти.

У швейній холодно, а зарплата мізерна.

Але це пальто він собі шиє!

пальто батька

Вдома вісім братів і сестер у бідні часи,

Він переносить їх майстерністю своїх рук,

Шиє, прасує, прає їй, а він наповнює

Ваші тарілки, коли наприкінці місяця все стає тісно.

Він прикололи комір до лацкана,

Щоб точно застосувати візерунок ялинки,

Вшиваєш шовковисту підкладку, і він бачить

Повертаючись з війни в клапті.

Бачить себе в забутій богом землянці

Все ще шию для всіх інших бідолашних

портянки з прапорів та уніформи,

На якому потім потрапляють у полон.

Він по-братськи ділить тютюнову крихту,

Але це пальто він собі шиє!

пальто батька

Він подивився на нього з тихою гордістю:

Рукавиці на рукавах, вертикальний комір,

Гудзики, клапани, прямі шви,

Такого ще ніхто в селі не носив.

Зараз шиє для дружини та дітей

штани та спідницю, виготовляє нові речі зі старих речей,

Робіть шапки та шийте одяг для села

З клаптиків тканини, які йому приносять люди.

Вони люблять приходити поговорити

Заходьте, коли вони заберуть готовий твір

Вони хвалять роботу, платять зарплату,

І вони крадькома зазирнуть через кухонні двері

У коридорі: там він акуратно висить

На вішалці шедевр стібок за стібком!

пальто батька

Я бачу його схрестивши ноги

Навколо нього розкидані уривки й клаптики тканини,

Мірна стрічка розгорнулася на його шиї,

На його жилеті різнокольорові нитки, як медалі.

Він дав мені пальто, коли він

виріс у пізні роки,

Він облагородив мене даром

І довіра зберегти це в честі.

Гарне полотно, нове, як першого дня,

Манжети, рукава, вертикальний комір!

Я несу це і ношу пам'ять

Кравцю в особливі дні,

З радістю, прямо і урочисто,

Я знаю, сьогодні я ношу

пальто батька.