Jahreszeiten - Reinhard Mey

Ich mag die beiden gern am Dahlienbeet, in ihrem Garten

Im herbstlichen Nachmittagslicht die Blumen hegen seh’n

Wie sie bedächtig arbeitend die Dämmerung erwarten

Die Schürze überm Arm, wenn’s kühl wird, in die Stube geh’n

Bald dringt ein Lichtschein durch die Zweige, die im Herbstwind schwanken

So friedlich, wie Erntefeuer, in der Nacht hinaus

Ich ahn' sie beieinander sitzen, seh' sie in Gedanken

Die beiden alten Leute in dem stillen Haus

Die Jahreszeiten eines Lebens haben die zwei vorübergehen seh’n

Die Zeit zu säen, die Zeit zu ernten

Ohne die Zeit, sich auch nur einmal umzudreh’n

Die Zeit hat ihre Schritte nun langsamer werden lassen

Und ihre Gesten zögernd, beinah' unsicher und schwach

Wenn sie einander stützen und helfend unterfassen

Ihr Gang mag müd' geworden sein, ihr Blick ist doch hellwach

Und immer voller Zärtlichkeit für einander geblieben

Und mehr denn je ein Weg, einander wortlos zu versteh’n

Ich glaub', die Zeit lässt Menschen, die einander so lang' lieben

So ähnlich fühlen, dass sie einander ähnlich seh’n

Die Jahreszeiten eines Lebens haben die beiden zusammen erlebt

So haben sich längst die Schicksalsfäden

Der beiden zu einem einzigen Band verwebt

Es sind die Sorgen und die Freuden vergangener Jahre

Geschichten, die man in ihren Gesichtern lesen kann

Manch' Kummer und manch' Ärger sorgten für die weißen Haare

Und ganz gewiss hatten wir Kinder unsren Teil daran

Die Kinder sind nun auch schon lange aus dem Haus gegangen

Haben mit ihren Kindern alle Hände voll zu tun

Die beiden steh’n allein, so hat es einmal angefangen

Hier hat ihr Leben sich erfüllt, hier schließt der Kreis sich nun

Die Jahreszeiten eines Lebens sah’n manchen Wunsch in Erfüllung geh’n

Nun bleibt der sehnlichste wohl von allen:

Die Zeit des Rauhreifs miteinander noch zu seh’n

Мені вони обидва подобаються біля грядки з жоржинами у своєму саду

Бачити квіти в осінньому полуденному світлі

Як вони чекають сутінків, повільно працюючи

Фартух через руку, як похолодає, йди в вітальню

Незабаром відблиск світла пробивається крізь гілки, що гойдаються під осіннім вітром

Спокійно, як пожежі врожаю вночі

Я відчуваю, що вони сидять разом, бачу їх у думках

Двоє старих у тихому будинку

Пори життя пройшли

Час сіяти, час жати

Не встигаючи навіть обернутися

Час уповільнив свої кроки

І жести її нерішучі, майже невпевнені й слабкі

Коли вони підтримують один одного і простягаються на допомогу

Можливо, її ходьба втомилася, але її очі широко прокинулися

І завжди залишалися сповненими ніжності один до одного

І як ніколи спосіб зрозуміти один одного без жодного слова

Я думаю, що час дозволяє людям, які так довго люблять одне одного

Почуття настільки схожі, що вони схожі

Обидва пережили періоди спільного життя

Так вже давно змінилися нитки долі

Обидва сплелися в одну смугу

Це смуток і радість минулих років

Історії для читання на їхніх обличчях

Якесь горе та якась біда завдала білому волосу

І, звичайно, ми, діти, мали в цьому свою участь

Діти давно пішли з хати

Мають повну роботу зі своїми дітьми

Двоє стоять поодинці, так усе почалося

Тут її життя сповнилося, тут коло замикається

Пори життя бачили здійснення багатьох бажань

Тепер залишається найжаданіше:

Щоб разом час інею побачити