Im Berg - Reinhard Mey

Draußen vorm Fenster ist noch Nacht

Schlaftrunken steht er auf, sie macht

Ihm Kaffee, er geht aus dem Zimmer

Das Haus liegt noch in tiefer Ruh'

Er zieht die Haustür leise zu

Und nimmt denselben Weg wie immer

Der Bahn entlang, bis zum Kontor

Und durch das braune Zechentor

Der Pförtner grüßt ihn stumm, seit Jahren

Er zieht den schweren Drillich an

Den Helm, das Grubenlicht daran

Um mit der Frühschicht einzufahren

Eng in den Förderkorb gedrängt

Sieht er sich selbst dort eingezwängt

Als ob ein Film vor ihm abliefe

Alle Gespräche sind verstummt

Nur das gewalt’ge Stahlseil summt

Während der Reise in die Tiefe

Die letzte Sohle ist erreicht

Staubige, heiße Luft umstreicht

Ihn, Räder schwirr’n und Bänder singen

Durch Stollen und Streb weiter fort

Um schließlich in der Glut vor Ort

Ins Herz der Erde einzudringen

Schweißtropfen ziehn durch sein Gesicht

Bahnen im Staub, er spürt es nicht

Er treibt den Stollen mühsam weiter

Spricht mit sich selbst, er ist allein

Den unruhigen Lampenschein

Und die Gedanken als Begleiter

Nur manchmal, wenn er innehält

Träumt er, er könne dieser Welt

Durch einen Wetterschacht entfliehen

Und einem Adler gleich im Wind

Hoch über seinem Labyrinth

Über die Zechentürme ziehen

Müd' spuckt der Förderkorb ihn aus

Durch’s Tor, der Bahn entlang, nach Haus'

Sie wartet dort am Siedlungsende

Sie hat den Tisch für ihn gedeckt

Sie lächelt.

Danke, mh, es schmeckt!

Er stützt den Kopf in beide Hände

Er schließt die Augen, ja er weiß

Für seine Mühe, Angst und Schweiß

Wird es gerechten Lohn nie geben

Und ob er fortzugehen versucht

Und gleich, ob er den Berg verflucht

Er könnte nicht ohne ihn leben

За вікном ще ніч

Сонний, він встає, вона встає

Йому каву, він виходить з кімнати

У будинку досі глибокий спокій

Він тихо зачиняє вхідні двері

І йде тим же шляхом, як завжди

По залізниці до офісу

І через коричневі ворота шахти

Двіжник уже багато років мовчки вітає його

Він надягає важку дриль

Шолом, світло на ньому

Заїхати з ранкової зміни

Щільно втиснута в конвеєрний кошик

Бачить себе там забитим

Ніби перед ним біжить плівка

Усі розмови замовкли

Лише могутній сталевий трос гуде

Під час подорожі в глибину

Останній рівень досягнуто

Запилене, гаряче повітря пестить

Його, колеса крутять і гурти співають

Продовжуйте рух через тунелі та довгу стіну

Нарешті в вугіллі на місці

Проникнути в серце землі

По обличчю стікають краплі поту

Сліди в пилу, він цього не відчуває

Він старанно просуває тунель далі

Розмовляє сам з собою, він один

Неспокійне світло лампи

І думки як супутники

Лише іноді, коли він зупиняється

Він мріє, що може цей світ

Втеча через вентиляційну шахту

І як орел на вітрі

Високо над його лабіринтом

Потягніть вежі шахти

Втомлений кошик підйомника випльовує його

Через ворота, по залізниці, додому

Вона чекає там у кінці поселення

Вона накрила для нього стіл

Вона посміхається.

Дякую, мхм, смачно!

Він підтримує голову обома руками

Він закриває очі, так, він знає

За його зусилля, страх і піт

Ніколи не буде справедливої ​​заробітної плати

І якщо він намагається піти

І неважливо, чи проклинає він гору

Він не міг жити без цього