Emily Anne - Reinhard Mey

Emily-Anne picks up her home:

A tattered book, a toothless comb,

() A yellowed letter singing praises to her charms.

She packs away her memories,

With the bottle that brings ease,

In the battered bag she clutches In her arms.

Raucous rooks disturb the northern morn,

From the trees outside the town.

A goods-train shakes the railway bridge’s dust

On her «Daily Mirror «eiderdown.

And the mill-girls shudder from their sleep,

Dreams of princes dying with the dawn.

Clogs that clatter on the cobbled road

Warn her that another day is born.

Cockney sparrows squabble constantly,

Scrabble for the crumbs around her feet:

She breaks the barren bread of poverty,

Shares it with the sorrows of the street.

And the pigeons on the pedestals

Desecrate the sleeping statues stones,

They’re immune to authority,

She sees the time has come to go.

Finches fidget in the hawthorn hedge,

Bees desert the Kentish country lane,

She reads the signs and searches for a barn,

To shelter from the coming of the rain.

And as she huddles in among the straw,

She feels his gentle hand caress her waist,

When the drumming of the raindrops cease,

The fiction of his face begins to fade.

Seagulls circle over lazy waves,

Seaweed scents the sunlit Sussex sand,

She holds a shell between her fingertips:

Wrinkled like the skin upon her hand.

Laughing, shouting kids on skipping feet,

With their spades and buckets scurry by.

While the ocean of her loneliness

Stretches to the margins of the sky.

Емілі-Енн забирає їй дім:

Потерта книга, беззубий гребінець,

() Жовтий лист, що оспівує її чарівність.

Вона зберігає свої спогади,

З пляшкою, яка приносить легкість,

У потертій сумці вона тримається на руках.

Хрипкі граки тривожать північний ранок,

З дерев за містом.

Товарний потяг струшує пил із залізничного мосту

На її «Daily Mirror» гагачий пух.

І млинці здригаються від сну,

Сни про принців, які вмирають разом із світанком.

Сабо, що стукає на брукованій дорозі

Попередьте її, що народився ще один день.

Кокні горобці постійно сваряться,

Скребати крихти навколо її ніг:

Вона ламає безплідний хліб бідності,

Розділяє це з сумом вулиці.

І голуби на п’єдесталах

Оскверни каміння сплячих статуй,

Вони мають імунітет до авторитету,

Вона бачить, що настав час піти.

Зяблики вередують у живоплоті з глоду,

Бджоли пустують кентський заміський провулок,

Вона читає вивіски й шукає сарай,

Щоб сховатися від дощу.

І коли вона тулиться серед соломи,

Вона відчуває, як його ніжна рука пестить її по талії,

Коли перестане барабанити краплі дощу,

Вигадка його обличчя починає згасати.

Над ледачими хвилями кружляють чайки,

Морські водорості пахнуть сонячним піском Сассекса,

Вона тримає черепашку між кінчиками пальців:

Зморшкувата, як шкіра на руці.

Сміються, кричать діти, які стрибають на ногах,

Зі своїми лопатами та відрами снують.

Поки океан її самотності

Розтягується до краю неба.