Die Mauern Meiner Zeit - Reinhard Mey

Erinn’rungen verblassen, und des Tages Ruhm vergeht,

Die Spuren, die wir heute zieh’n, sind morgen schon verweht.

Doch in uns ist die Sehnsucht, da etwas von uns bleibt,

Ein Fuabdruck am Ufer, eh' der Strom uns weitertreibt.

Nur ein Graffiti, das sich von der grauen Wand abhebt,

So wie ein Schrei, der sagen will: «Schaut her, ich hab' gelebt!»

So nehm' ich, was an Mut mir bleibt, und in der Dunkelheit

Sprhe ich das Wort «Hoffnung» auf die Mauern meiner Zeit.

Die Herzen sind verschlossen, die Blicke leer und katt.

Brderlichkeit kapituliet vor Zwietracht und Gewalt,

Und da ist so viel Not und Sorge gleich vor unsrer Tr,

Und wenn wir ein Kind lcheln sehn, so weinen zehn dafr.

Der Himmel hat sich abgewandt, die Zuversicht versiegt.

Manchmal ist’s, als ob alle Last auf meinen Schultern liegt.

Doch tief aus meiner Ohnmacht und aus meiner Traurigkeit

Sprhe ich das Wort «Hoffnung» auf die Mauern meiner Zeit.

Um uns regiert der Wahnsinn, und um uns steigt die Flut.

Die Welt geht aus den Fugen, und ich rede noch von Mut.

Wir irren in der Finsternis, und doch ist da ein Licht,

Ein Widerschein von Menschlichkeit, ich berseh' ihn nicht.

Und wenn auf meinem Stein sich frech das Unkraut wiegt im Wind,

Die Worte «Ewig unvergessen» berwuchert sind,

Bleibt zwischen den Parolen von Ha und Bitterkeit

Vielleicht auch das Wort «Hoffnung» auf den Mauern jener Zeit.

Згасають спогади і згасає слава дня

Сліди, які ми залишили сьогодні, завтра зникнуть.

Але в нас є туга, щоб щось з нас залишилося,

Слід на березі, перш ніж течія несе нас далі.

Просто графіті, що контрастує на тлі сірої стіни

Як крик, що хоче сказати: «Дивись, я жив!»

Тому я беру ту сміливість, яка мені залишилася, і в темряві

Я розпилюю на стіни свого часу слово «надія».

Серця закриті, погляди порожні і катт.

Братство піддається розбрату і насильству,

А перед нашими дверима стільки потреб і турбот,

І коли ми бачимо, як дитина посміхається, десять за це плачуть.

Небо відвернулося, впевненість висохла.

Іноді наче весь тягар лягає на мої плечі.

Але глибоко від мого безсилля і від мого смутку

Я розпилюю на стіни свого часу слово «надія».

Навколо нас панує божевілля, навколо нас піднімається приплив.

Світ руйнується, а я все ще говорю про мужність.

Ми помиляємося в темряві, але все ж є світло

Відображення людства, я не можу його не помітити.

І коли бур'яни зухвало гойдаються на вітрі на моєму камені,

Слова «навіки забуті» обростають,

Залишайтеся між гаслами ненависті та гіркоти

Можливо, також слово «Надія» на тогочасних стінах.