Das Meer - Reinhard Mey

Der Wind hat gedreht, und die Flut kommt herein,

Dunkelgrau mit einem silbrigen Schein,

Und über die Mole, da fliegt schon die Gischt,

Wenn die Welle aufläuft und die Brise auffrischt.

Mit einem Mal füll'n sich die Priele im Sand,

Und über den kahlen, verlassenen Strand

T, eibt der Wind trock’ne Algen und Schaum vor sich her.

Es ist da, das gewaltige, ewige Meer.

Auf hellem Türkis tanzen glitzernde Lichter,

Auf teerschwarzer Brandung weiß schäumende Wut.

Es hat tausend Farben und tausend Gesichte,

Im ewigen Wechsel von Ebbe und Flut.

Erfüllt von Geschichten aus uralten Tagen,

Beladen mit Spuk und Spökenkiekerei'n,

Umwoben von Märchen, Legenden und Sagen.

Wieviele Geheimnisse schließt es wohl ein?

Wie vielen bedeutet es Leben und Brot?

Ein paar starke Arme, ein Netz und ein Boot,

Das braucht’s, damit keiner, je Not leiden muß,

Das Meer schenkt uns Nahrung im Überfluß.

Wie vielen bedeutet es Arbeit und Lohn,

Handwerk überliefert vom Vater zum Sohn,

Wie viele Seeleute haben ihr Geschick

Auf Gedeih und Verderb mit dem Meer verstrickt?

Wieviele Boote und Schiffe mag es wohl tragen,

Zu dieser Stunde auf dem Erdenrund?

Und wieviele schlafen, von Stürmen zerschlagen,

Mit Schätzen beladen tief auf seinem Grund?

Es ist Kommen und Gehn, es ist Nehmen und Geben,

Und wie die Gezeiten, unstet wie der Wind.

Es ist zärtlich nd grausam, ist Tod und ist Leben.

Und es läßt uns erahnen, wie winzig wir sind.

Wir bringen ihm einen erbärmlichen Dank.

Die Pflanzen zerstört und das Seegetier krank,

Was da kreuchte und fleuchte verendet im Teer,

Wir, verseuchen das Meer und mißhandeln es schwer.

Die Ufer verpestet und übel schimpfiert,

Von Zimmervermietern zubetoniert,

Von Pissbuden und Imbißständen gesäumt,

Doch es kommt ein.

Flut, die das alles wegräumt!

Und tobend und tosend schlägt es an die Klippe.

Mit ungebrochener Urgewalt,

Ich schmecke den salzigen Staub auf den Lippen,

Nein, das Meer das ergibt sich uns wohl nicht so bald!

Wie wir es vergiften, mißachten und schänden,

Wir stören nicht lange sein Gleichgewicht.

Es wird uns nur abschütteln von seinen Stränden,

Wir brauchen das Meer doch das Meer braucht uns nicht!

Вітер повернувся, і наближається приплив,

темно-сірий із сріблястим блиском,

А над пірсом вже бризки летять,

Коли приходить хвиля і надійде вітерець.

Раптом припливи в піску заповнюються,

І про голий, безлюдний пляж

Т, вітер розносить перед собою сухі водорості та піну.

Воно там, могутнє, вічне море.

Блискучі вогні танцюють на яскравій бірюзі,

Гнів піниться білою на смоляно-чорному прибою.

Він має тисячу кольорів і тисячу облич

У постійному чергуванні припливів і відливів.

Наповнений оповідями давніх днів,

Наповнений привидами та привидами,

В оточенні казок, легенд і саг.

Скільки в ньому загадок?

Скільки це означає життя і хліб?

Пара міцних рук, сітка і човен,

Це потрібно, щоб ніхто ніколи не страждав

Море дає нам їжу в достатку.

Скільки це означає робота і заробітна плата

Ремесло, що передається від батька до сина,

Скільки моряків мають свою майстерність

Заплуталися з морем на краще чи на гірше?

Скільки човнів і кораблів він може нести,

В цю годину на землі?

А скільки сну, розбитих бурями,

Навантажений скарбами глибоко на дні?

Це приходить і йде, це бере і дає

І як припливи, мінливі, як вітер.

Він ніжний і жорстокий, це смерть і життя.

І це дозволяє нам здогадатися, наскільки ми маленькі.

Ми завдячуємо йому жалюгідною подякою.

Рослини знищені, а морські істоти хворі,

Що повзало і летіло, померло в дьогті,

Ми забруднюємо море і зловживаємо ним.

Береги забруднені і сильно знущані,

Забетонований поміщиками,

Висаджені халупами і кіосками,

Але воно приходить.

Приплив, який все очищає!

І лютуючи і реваючи воно вдаряється об обрив.

з незламною первинною силою,

Я відчуваю на губах солоний пил

Ні, море нам не скоро віддасться!

Як ми його отруюємо, зневажаємо і оскверняємо,

Ми недовго порушимо його рівновагу.

Це тільки струсить нас зі своїх пляжів

Нам потрібне море, а морю не потрібні ми!