Chet - Reinhard Mey

Wir durften in den Laden damals ja noch gar nicht rein

Und wenn sie dich erwischten, gab es jede Menge Ärger

Ich sah grimmig aus und cool, um ‘n bisschen älter zu erschein‘

Vor dem Jazz-Tempel Augsburger Straße, Ecke Nürnberger

In meinem Ami-Parka lungerte ich rum vorm Notausgang

Manchmal kam jemand raus und ließ die Tür kurze Zeit offen

Und mit dem warmen Rauch, der nass und schwer ins Freie drang

Kamen Fetzen von Musik und ich stand wie vom Schlag getroffen

Ich kam fast jeden Abend, hab an der Eisentür gelauscht

Mal kam eine Bedienung raus, «Na, Kleiner, das könnte dir so passen!»

Und ich hab meine Briefmarkensammlung bei ihr eingetauscht

Dafür hat sie mich von der Garderobe aus zuhören lassen

Da spielten sie: Bob Whitlock, Bass, verzückt und selbstverlor‘n

Saxophon Gerry Mulligan, um den sich alles drehte

«Das Uhrwerk» Chico Hamilton, und mir klingt‘s heut noch in den Ohr‘n:

Der liebe Gott himself: Mister Chet Baker, Trompete!

Und wenn er spielte, dann war‘s als ob die Welt ringsum versank

Den Blick in sich gekehrt, ließ er die Melodien entstehen

In einem klaren, schwerelosen und lupenreinen Klang

Ich hielt den Atem an, mir sollte nicht ein Ton entgehen

Und er spielte noch genial, als er schon an der Nadel hing

Entzug, Rückfall, Entzug, das Leben ging ihm aus den Fugen

Und er spielte wie ein Engel, als er durch die Hölle ging

Und sie ihm bei ‘ner Keilerei alle Zähne ausschlugen

An Abenden wie heut, wenn ich ihn in alten Platten such

Will sich ein andres Foto durch die Hochglanzcover blenden:

Das Bild des Todgeweihten, um den Hals das weiße Tuch

Das silbern funkelnde Instrument in knöchernen Händen

Dann ist‘s, als setzte er‘s mit schmalen, blassen Lippen an

Als wenn ein Blues legato, federleicht vorüberwehte —

In Amsterdam verreckt nachts 3 Uhr 10 auf der Straße ein Mann

The God Father himself, Mister Chet Baker, Trompete

Тоді нас навіть у магазин не пускали

А якщо спіймали, було багато неприємностей

Я виглядав жорстоким і круто, щоб виглядати трохи старше

Перед храмом джазу Аугсбургерштрассе, на розі Нюрнбергера

Я валявся перед аварійним виходом у своїй американській паркі

Іноді хтось виходив і залишав двері відкритими на короткий час

І з теплим димом, що вийшов мокрим і важким

Почулися шматочки музики, і я стояв, наче вражений

Приходив майже щовечора, слухав біля залізних дверей

Бувало, що виходила офіціантка: «Ну, малий, це могло б тобі влаштувати!»

І я обміняв з нею свою колекцію марок

Тож вона дозволила мені послухати з гардеробної

Там вони грали: Боб Вітлок, бас, в екстазі і втрачений в собі

Саксофоніст Джеррі Малліган, про що йшлося

«Заводний механізм» Чіко Гамільтона, і він досі дзвонить у моїх вухах:

Сам милий Бог: Містер Чет Бейкер, трубіть!

А коли грав, то наче світ довкола тонув

Зазирнувши всередину, він створив мелодії

У чистому, невагомому та бездоганному звучанні

Я затамував подих, не бажаючи пропустити жодного звуку

І він ще блискуче грав, коли вже був на голці

Зняття, рецидив, відсторонення, життя для нього руйнувалося

І грав як ангел, коли проходив крізь пекло

І вибили йому в бійці всі зуби

Такими вечорами, як сьогодні, коли я шукаю його в старих записах

Ще одне фото хоче сховатися через глянцеву обкладинку:

Зображення приреченої людини з білою тканиною на шиї

Срібний блискучий інструмент у кістлявих руках

Тоді ніби надів тонкими блідими губами

Неначе блюзове легато, легке, як пір'їнка, промайнуло повз —

В Амстердамі о 3:10 чоловік помер на вулиці

Сам Бог-Батько, містер Чет Бейкер, труба