Женщина с планеты Земля - Олег Митяев, Константин Тарасов

Я лежу, бессонно глядя в потолок,

Уговаривая сам себя поспать.

Повзрослеть за столько лет так и не смог,

Я от прочих умудрился лишь отстать.

Эта женщина земная не дает

Мне надежды никакой, но между тем,

Если рядом я, она всегда поет,

А исчезну — перестанет.

А зачем?

И лето кружит семена,

Сомлевших в полдень тополей,

И я все маюсь, упуская времена,

И все скучаю по планете по своей.

Покупаю снова астры у метро,

Как землянин рядовой среди землян,

А она уж приготовила пирог

Из каких-то ягод с солнечных полян.

Будем ужинать и пить поспевший квас,

А когда попросит спеть и я спою,

То заплачет, не сдержавшись в сотый раз,

Узнавая жизнь чужую и свою.

А лето кружит семена,

Сомлевших в полдень тополей,

Уж я стараюсь привирать, да вот беда —

Не получается пока повеселей.

Все про водку, да холодную как снег,

Про пельмени, про пустяшный разговор.

Да про то, что сорок зим здесь на земле

Чью-то жизнь по дням таскаю я как вор.

Я в столовой все салфетки исчеркал,

Про унылую бескрайнюю езду.

Я бы плюнул, я давно уже устал

Да вернулся на далекую звезду.

Но эта женщина одна

Мне не велит — все дело в ней.

И бесконечно лето кружит семена,

Сомлевших в полдень у дороги тополей…

Я лежу, безсонно дивлячись у стелю,

Умовляючи сам себе поспати.

Подорослішати за стільки років так і не зміг,

Я від інших примудрився лише відстати.

Ця жінка земна не дає

Мені надії жодної, але тим часом,

Якщо поруч я, вона завжди співає,

А зникну — перестане.

А навіщо?

І літо кружляє насіння,

Томлів, що втомилися в полудні,

І я все маюсь, упускаючи часи,

І все сумую за планетою за своєю.

Купую знову айстри в метро,

Як землянин рядовий серед землян,

А вона вже приготувала пиріг

З якихось ягід із сонячних полян.

Будемо вечеряти і пити встиглий квас,

А коли попросить заспівати і я заспію,

Те заплаче, не стримавшись у сотий раз,

Впізнаючи життя чуже і своє.

А літо кружляє насіння,

Томлів, що втомилися в полудні,

Вже я стараюсь прибрехувати, так ось біда —

Не виходить поки веселіше.

Все про горілку, так холодну як сніг,

Про пельмені, про пусту розмову.

Так, про те, що сорок зим тут на землі

Чиєсь життя по днях тягаю я як злодій.

Я в їдальні всі серветки вичеркав,

Про похмуру безмежну їзду.

Я би плюнув, я давно вже втомився

Так повернувся на далеку зірку.

Але ця жінка одна

Мені не велить — вся справа в ній.

І нескінченно літо кружляє насіння,

Томлів, що втомилися в полудень у дороги…