Счастье дачной скуки - Олег Митяев

В этом счастье дачной скуки,

С каждым годом всё смелей,

Я угадываю звуки

Леса, церкви и полей.

И всю ночь качает кроны

Капельмейстер сонный мой —

Ветер, мне давно знакомый

По прогулкам под луной.

И целый день, разглядывая вышину,

Без друзей, без дураков,

Сквозь себя просеивать тишину

Я учусь у облаков.

Если не хочу, не слышу,

Словно всё в моих руках,

Словно ненадолго вышел

Я за строчки в облаках.

А когда я налетаюсь,

Как дежурный херувим,

Я, конечно, возвращаюсь,

Но уже чуть-чуть другим.

Но, конечно же, признаться

Не могу я никому,

Что приятно оставаться

Одному в пустом дому.

Потому что вместе с вами,

Хоть и хлопотно пока,

Но я все же на диване,

А не в белых облаках.

Я еще послушаю наяву

И друзей, и дураков,

И сквозь себя просеивать

Тишину поучусь у облаков.

И сквозь себя просеивать

Тишину поучусь у облаков.

У цьому щастя дачної нудьги,

З кожним роком все сміливіше,

Я вгадую звуки

Ліси, церкви та полів.

І всю ніч качає крони

Капельмейстер сонний мій—

Вітер, мені давно знайомий

По прогулянках під місяцем.

І целий день, розглядаючи висоту,

Без друзів, без дурнів,

Крізь себе просіювати тишу

Я вчуся у хмар.

Якщо не хочу, не чую,

Наче все в моїх руках,

Неначе ненадовго вийшов

Я за рядки в хмарах.

А коли я налітаюся,

Як черговий херувім,

Я, звичайно, повертаюся,

Але вже трохи іншим.

Але, звичайно ж, зізнатися

Не можу я нікому,

Що приємно залишатися

Одному в порожньому будинку.

Тому що разом з вами,

Хоч і клопітно поки,

Але я все же на дивані,

А не в білих хмарах.

Я ще послухаю наяву

І друзів, і дурнів,

І крізь себе просіювати

Тишу повчуся у хмар.

І крізь себе просіювати

Тишу повчуся у хмар.