Романс - Олег Митяев, Константин Тарасов

Холодное и круглое, как слово «далеко»,

Сорвется с ветки яблоко и стукнется легко,

Как лодка деревянная в причал сырой ночи,

А сердце окаянное смолчит.

Но вы к окошку подойдете, и окажется,

Совсем не яблоко катилось по траве,

Что в этот раз все наяву и вам не кажется

Все то, что вы давно придумали себе.

Единственный в галактике желанный поздний гость.

Стоит в саду под яблоней и плащ его, и трость.

И снова повторяется тот спор, случайный спор,

О чем — не помню до сих пор.

Но все казалось вам и скучным, и медлительным,

И вы сбежали мимо мглы осенних вод.

Ах, как свободны были вы и восхитительны!

И очень жаль, что это знали.

Ну и вот…

На лед со стуком падают, унылы и робки,

Листки, как опустевшие от спичек коробки,

Как бабочки засохшие, бессильные уже

Придать восторженность душе.

И вы к окошку подойдете, и окажется,

Что это яблоко катилось по траве.

А вам покажется, в который раз покажется

Все то, что вы давно придумали себе.

Холодне і кругле, як слово «далеко»,

Зірветься з вітки яблуко і стукнеться легко,

Як човен дерев'яний у причал сирої ночі,

А серце окаянне змовчить.

Але ви до віконця підійдете, і виявиться,

Зовсім не яблуко котилося травою,

Що цього разу все наяву і вам не здається

Все те, що ви давно придумали собі.

Єдиний у галактиці бажаний пізній гість.

Стоїть у саду під яблунею і плащ його, і тростину.

І знову повторюється та суперечка, випадкова суперечка,

Про що не пам'ятаю досі.

Але все здавалося вам і нудним, і повільним,

І ви втекли повз імлу осінніх вод.

Ах, які вільні були ви і чудові!

І дуже шкода, що це знали.

Ну і ось…

На льоду зі стуком падають, похмурі й боязки,

Листки, як спустілі від сірників коробки,

Як метелики засохлі, безсилі вже

Надати захоплення душі.

І ви до віконця підійдете, і виявиться,

Що це яблуко котилося травою.

А вам здасться, вкотре здасться

Все те, що ви давно придумали собі.