Позабытое чувство - Олег Митяев

Позабытого чувства Гольфстрим шелохнется во мне откровением,

Словно к нам, когда мы уже спим, перепутало дверь вдохновение.

И вошло по случайности в дом, где все тихо, опрятно, заслуженно,

И как бабочка в светлом былом, в каждой строчке засушено.

Это лето в небе распятое.

Это осень моя сорок пятая.

И к зиме подплывающий сад, в тихой грусти травы догорающей,

Безучастным твой делает взгляд, увяданье листвы наблюдающий.

Но как детям нельзя не играть, нам не верить нельзя в воскресение.

Невозможно себе не соврать, не соврать во спасение.

Это лето в небе распятое.

Это осень моя сорок пятая.

Но бывает, что вдруг принесёт непонятно каким дуновением

Легкий запах, и всё оживёт, и надежда прогонит сомнения.

И опять разольется Гольфстрим, и охватит теплынь, как весенняя,

Просто мы отчего-то грустим.

Просто нет настроения.

Это лето в небе распятое.

Это осень моя сорок пятая.

Забутого почуття Гольфстрім ворухнеться у мені відкриттям,

Немов до нас, коли ми вже спимо, переплутало двері натхнення.

І увійшло по випадковості в будинок, де все тихо, охайно, заслужено,

І як метелик у світлом минулому, у кожному рядку засушено.

Це літо в небі розіп'яте.

Це осінь моя сорок п'ята.

І до зиму підпливаючий сад, в¦тихого смутку трави догоряючої,

Небайдужим твій робить погляд, в'яне листя спостерігає.

Але як дітям не можна не грати, нам не вірити не можна в воскресіння.

Неможливо собі не брехати, не брехати на порятунок.

Це літо в небі розіп'яте.

Це осінь моя сорок п'ята.

Але буває, що раптом принесе незрозуміло яким подихом

Легкий запах, і все оживе, і сподівання прожене сумніви.

І знову розіллється Гольфстрім, і охопить теплинь, як весняна,

Просто ми чомусь сумуємо.

Просто немає настрою.

Це літо в небі розіп'яте.

Це осінь моя сорок п'ята.