Ночной полёт - Олег Митяев

В брюхе дугласа ночью скитался меж туч

И на звезды глядел,

И в кармане моем заблудившийся ключ

Все звенел не у дел,

И по сетке скакал надо мной виноград,

Акробат от тоски;

Был далек от меня мой родной Ленинград,

И все ближе — пески.

Бессеребряной сталью мерцало крыло,

Приближаясь к луне,

И чучмека в папахе рвало, и текло

Это под ноги мне.

Бился льдинкой в стакане мой мозг в забытьи:

Над одною шестой

В небо ввинчивал с грохотом нимбы свои

Двухголовый святой.

Я бежал от судьбы, из-под низких небес,

От распластанных дней,

Из квартир, где я умер и где я воскрес

Из чужих простыней;

От сжимавших рассудок махровым венцом

Откровений, от рук,

Припадал я к которым и выпал лицом

Из которых на юг.

Cчастье этой земли, что взаправду кругла,

Что зрачок не берет

Из угла, куда загнан, свободы угла,

Но и наоборот;

Что в кошачьем мешке у пространства хитро

Прогрызаешь дыру,

Чтобы слез европейских сушить серебро

На азийском ветру.

Что на свете — верней, на огромной вельми,

На одной из шести —

Что мне делать еще, как не хлопать дверьми

Да ключами трясти!

Ибо вправду честней, чем делить наш ничей

Круглый мир на двоих,

Променять всю безрадостность дней и ночей

На безадресность их.

Дуй же в камни мои не за совесть и страх,

Но за совесть и стыд.

Захлебнусь ли в песках, разобьюсь ли в горах

Или бог пощадит —

Все едино, как сбившийся в строчку петит

Смертной памяти для:

Мегалополис туч гражданина ль почтит,

Отщепенца ль — Земля.

Hо, услышишь, когда не найдешь меня ты Днем при свете огня,

Как в Быково на старте грохочут винты:

Это — помнят меня

Зеркала всех радаров, прожекторов, лик

Мой хранящих внутри;

И внехрамовый хор — из динамика крик

Грянет медью: смотри!

Tам летит человек!

Hе грусти!

Улыбнись!

Oн таращится вниз

И сжимает в руке виноградную кисть,

Словно бог Дионис.

У череві дугласа вночі тинявся між хмарами

І на зірки дивився,

І в кишені моєму заблуканий ключ

Все дзвеніло не у справ,

І по сітці скакав наді мною виноград,

Акробат від туги;

Був далекий від мене мій рідний Ленінград,

І все ближче — піски.

Безсрібною сталлю мерехтіло крило,

Наближаючись до місяця,

І чучмека в папаху рвало, і текло

Це мені під ноги.

Бився крижинкою в склянці мій мозок в забутті:

Над однією шостою

У небо вкручував з гуркотом німби свої

Двоголовий святий.

Я втік від долі, з-під низьких небес,

Від розпластаних днів,

З квартир, де я помер і де я воскрес

З чужих простирадл;

Від стислих розум махровим вінцем

Одкровень, від рук,

Припадав я до якого і випав обличчям

Із яких на південь.

Щастя цієї землі, що кругла,

Що зіниця не бере

З кута, куди загнаний, свободи кута,

Але і навпаки;

Що в котячому мішку у простору хитро

Прогризаєш дірку,

Щоб сліз європейських сушити срібло

На Азійському вітрі.

Що на світі — вірніше, на величезної вельми,

На одній із шести —

Що мені робити ще, як не ляскати дверима

Так ключами трясти!

Бо справді чесніше, ніж ділити наш нічий

Круглий світ на двох,

Проміняти всю безрадість днів і ночей

На безадресність їх.

Дуй же в камені мої не за сумління і страх,

Але за совість і сором.

Захлинусь|чи в|пісках, розіб'юся|чи в|горах

Або бог пощадить —

Все одно, як петит, що збився в рядок.

Смертна пам'ять для:

Мегалополіс хмар громадянина ль поважить,

Відщепенця ль — Земля.

Hо, почуєш, коли не найдеш мене ти Днем при світлі вогню,

Як у Биково на старті гуркочуть гвинти:

Це — пам'ятають мене

Дзеркала всіх радарів, прожекторів, обличчя

Мій зберігають усередині;

І позахрамовий хор — з динаміка крик

Гримне міддю: дивись!

Там летить людина!

Hе суму!

Усміхнись!

Він витріщиться вниз

І стискає в руці виноградну кисть,

Немов бог Діоніс.