Не нам судить - Олег Митяев

Обман вполне оплачен и оправдан,

И очень трудно было не соврать.

А нам теперь где вымысел, где правда,

Где бред, где явь — вовек не разобрать.

Сквозь ковш Большой Медведицы прозрачный,

Сквозь ветки яблонь в белых лепестках,

Не разглядеть, и надо однозначно,

Читать, что пишет автор на листках.

А он напишет про все на свете,

Про совпадения из наших снов,

И мы поверим, совсем как дети,

Как в наваждение в порядок слов.

Запахнет морем и эвкалиптом,

Густым настоем индейских трав.

Ах, как же сладко читать запоем,

Покой за это и сон отдав.

Итак, она — жена давно чужая,

Плывет с другим к далеким берегам.

И новый свет, корабль принимая,

Не знает, кто прибудет по следам.

Угрюмым утром, больной и слабый,

И что случится — не угадать.

Ему б лечиться, и вечной славы

У всех шотландцев не отнимать.

А он в коросте и в лихорадке,

Превозмогая сезон дождей,

Все что-то пишет в своей тетрадке

Про честь и храбрость цветных вождей.

И вот, покуда дождь на крышу сыпал,

Из ожиданья, как из сундука,

Вдруг буквой i костыль у Флинта выпал,

А вместе с ним и книга на века.

А по-другому и не бывает,

Из настоящих своей беды,

Выходят сказки, в которых тает

Чужое горе, как будто льды.

И не мешайте ему скитаться

И заблуждаться на всякий счет.

Когда допишет, то, может статься,

Что так и в жизни произойдет.

Распустит ночь серебряную пряжу,

И нитями на волны упадет.

Она придет по утреннему пляжу,

Оставив дом, сама к нему придет.

А что греховно, и что духовно,

Запишет кто-то — не нам судить —

В реестре судеб, но в девять ровно

Он их в то утро соединит.

Обман цілком оплачений і виправданий,

І дуже важко було не брехати.

А нам тепер де вигадка, де правда,

Де марення, де явь — навіки не розібрати.

Крізь ківш Великої Ведмедиці прозорий,

Крізь гілки яблунь у білих пелюстках,

Не розглянути, і треба однозначно,

Читати, що пише автор на листках.

А він напише про все на світі,

Про збіги з наших снів,

І ми повіримо, зовсім як діти,

Як у навага в порядок слів.

Запахне морем і Евкаліптом,

Густим настоєм індіанських трав.

Ах, як солодко читати запоєм,

Спокій за це і сон віддавши.

Отже, вона— дружина давно чужа,

Пливе з іншим до далеких берегів.

І нове світло, корабель приймаючи,

Не знає, хто прибуде за слідами.

Похмурий ранок, хворий і слабкий,

І що трапиться — не вгадати.

Йому б лікуватися, і вічної слави

У всіх шотландців не віднімати.

А він у корості і в лихоманці,

Переважаючи сезон дощів,

Все щось пише у своєму зошиту

Про честь і хоробрість кольорових вождів.

І ось, поки дощ на дах сипав,

З очікування, як із скрині,

Раптом буквою i милиця у Флінта випав,

А разом з ним і книга на століття.

А по-іншому і не буває,

З справжніх свого лиха,

Виходять казки, в яких тане

Чуже горе, наче льоду.

І не заважайте йому поневірятися

І помилятися на будь-який рахунок.

Коли допише, то, можливо,

Що так і в житті відбудеться.

Розпустить ніч срібну пряжу,

І нитками на хвилі впаде.

Вона прийде ранковим пляжем,

Залишивши будинок, сама до нього прийде.

А що гріховно, і що духовно,

Запише хтось—не нам судити —

У реєстрі доль, але в дев'ять рівно

Він їх в той ранок з'єднає.