La famille - Michel Jonasz

C'était pas la ville d’Angoulème

La petite piaule du quatrième

Mais tout réfléchi tout pensé

On s’est jamais senti serrés

Deux p’tits mômes et deux grandes personnes

Une dizaine d'étés et d’automnes

On a vécu là tell’ment bien

A Drancy derrière Pantin

Quand la neige crissait sous les pas

A Noël tout l’monde était là

Chez les grands-parents du dimanche

Ou’avaient mis robe et chemise blanche

Et ça sentait le chou farci

Ça sentait l’amour aussi

On avait tous le cœur au chaud

Comme la soupe sur le réchaud

La famille

Ça s'éparpille

Les jeunes s’en vont là où ça brille

Les vieux s'éteignent comme des brindilles

Pour un rien une peccadille

Ce sont les années papier d’verre

Qui usent l’endroit et l’envers

Et puis ça commence à tiédir

Et puis c’est tell’ment dur l’av’nir

La vie elle t'étouffe elle t’aspire

Te bouche le nez quand tu respires

On se revoit de temps en temps

On se voit de moins en moins souvent

Et ceux qui ont disparu

Verront jamais les nouveaux v’nus

La famille

Ça s'éparpille

Les jeunes s’en vont la où ça brille

Les vieux s'éteignent comme des brindilles

Pour un rien une pecadille

Ce sont les années papier d’verre

Oui usent l’endroit et l’envers

Et pourquoi ça j’en sais rien

Tout c’que j’sais c’que j’me souviens

On s’aimait bien

Це було не місто Ангулем

Маленька кімната на четвертому поверсі

Але все думало все думало

Ми ніколи не відчували себе тісно

Двоє маленьких дітей і двоє великих людей

Десяток літа й осені

Ми так добре там жили

У Дрансі за Пантіном

Коли під ногами хрумтів сніг

На Різдво всі були там

У бабусі й дідуся в неділю

Де вони одягнули сукню і білу сорочку

І пахло голубцями

Також пахло коханням

У всіх нас були теплі серця

Як суп на плиті

Сім'я

Воно розсіюється

Молодь йде туди, куди світить

Старі гаснуть, як гілочки

Дарма пекаділло

Це роки наждачного паперу

Які зношують передню і задню частину

А потім починає холодати

А потім таке важке майбутнє

Життя тебе душить, воно всмоктує тебе

Затримуйте ніс, коли дихаєте

Ми час від часу бачимося

Ми все рідше бачимося

І тих, хто зник

Ніколи не побачу прибулих

Сім'я

Воно розсіюється

Молодь йде туди, куди світить

Старі гаснуть, як гілочки

Дарма пекадиль

Це роки наждачного паперу

Так, носити спереду і ззаду

А чому так не знаю

Все я знаю те, що пам'ятаю

Ми сподобалися один одному