C'est plus pareil - Mano Solo

J’ai tellement parlé de la mort que j’ai cru la noyer, la submerger de ma vie,

l’emmerder tant et tellement qu’elle abandonne l’idée même de m’emmener avec

elle

J’ai tout essayé, j’ai peint, j’ai hurlé, j’ai pénétré le pays entier

Je lui ai dit c’est pas possible, je suis trop petit pour mourir

J’y ai cru, tout le monde y a cru, et puis un matin c’est plus pareil,

au pied de ton lit ça ricane et se secoue le paquet d’os

Et ça fait une petite musique et ça te regarde de toute sa sale gueule et ça te

dit

«Ca va?

Faut que t’y passes comme tous les autres.

Tu as pu blouser les hommes

mais pas ton destin.

T’as noyé le poisson mais son odeur dégueulasse ne t’a

jamais quitté.»

C’est un long voyage cette pensée sur des années, tous ces sentiments qui vont

et viennent en hurlant

Ils repartent en rampant et reviendront plus forts

Alors la nuit se réveille, les peurs et les cris, tout ce qu’on ravale et tout

ce qu’on planque, tout ce que l’on ne veut pas voir, mais le rêve ne sait

mentir et la nuit m'épuise

Je suis là, je marche mes trente-quatre ans, je me demande combien de fois une

vie peut-elle basculer, de combien de naufrages peut-on se retrouver chié,

épuisé sur une plage aux vapeurs mortelles de marée noire

Je suis là, salut toubib, je suis sur la route, la mauvaise pente comme toujours

Tout ça c’est pas beaucoup, on fera avec

J’ai passé ces années sans phare, échouant sur mille récifs.

J’aurai bu toute

cette mer de la planète des femmes

J’ai rallié mon île à d’entiers continents, baragouinant mon idiot idiome

esperantiste, la langue du baiser

J’ai passé ces années de suie à faire la cheminée, attrapant au passage dans la

fumée l’histoire de ce feu en moi, dévorant comme le renard du petit spartiate

J’ai passé ces années de vent, un voile dans le sourire, à tempêter dans le

courant ascendant, plus haut que mon cul, dispensant mon odeur aux alizés

Я так багато говорив про смерть, що я думав, що топлю її, занурюю її своїм життям,

розлюти її настільки, що вона відмовиться навіть від того, щоб брати мене з собою.

вона

Я все пробував, малював, кричав, проникав на всю країну

Я сказав йому, що це неможливо, я занадто маленький, щоб померти

Я вірив у це, всі повірили, а потім одного ранку це не те,

біля підніжжя твого ліжка він сміється і трясе пучок кісток

І воно створює маленьку музику, і воно дивиться на вас усім своїм брудним обличчям і цим

сказав

"Все добре?

Ви повинні пройти через це, як і всі.

Ви могли б розбити чоловіків

але не твоя доля.

Ви втопили рибу, але її огидний запах вас не турбував.

ніколи не залишав».

Це довга подорож ця думка протягом багатьох років, усі ці почуття

і кричати

Вони відповзають і повернуться сильнішими

Так прокидається ніч, страхи і крики, все ковтання і все

що ми приховуємо, все, чого не хочемо бачити, але сон не знає

брехня, і ніч мене втомлює

Ось я йду свої тридцять чотири і думаю, скільки разів a

скільки корабельних аварій можна отримати,

виснажений на пляжі в смертоносних парах розливу нафти

Я тут, привіт, док, я в дорозі, як завжди вниз

Все це не так багато, ми впораємося

Я провів ці роки без маяка, застрягши на тисячі рифів.

Я все вип'ю

це море планети жінок

Я приєднав свій острів до цілих континентів, балакаючи свою дурну ідіому

есперантист, мова поцілунку

Я витратив ці сажі роки, роблячи димар, заважаючи на шляху

кури історію цього вогню в мені, що пожирає, як лисиця маленького спартанца

Я провів ці вітряні роки, пелена в посмішці, розгладжуючи в

висхідний потік, вище за мою дупу, розносячи мій запах на пасат